ГЛАВА 13. НАГАЛЬНЕ ПИТАННЯ.

13 січня 1842 року.

Не в силах більше себе стримувати, я нетерпляче поглянув на неї – вона була надзвичайно чарівна: в ці хвилини я найщирішим, найнеприхованішим чином захоплювався її не тільки лише фізичною, а й духовною красою – я був захоплений нею, я був закоханий у неї, я був щасливий… щасливий, завдяки її явленню, завдяки її єству! Зовні, здавалося, їй було не більше шістнадцяти років, проте насправді вона зовсім недавно подолала вікову позначку у вісімнадцять років. Ах! Яка ж вона була чарівна! Її волосся, кольору карамелі, плавно, немов хвилі під час відсутності негоди, природно спадало на її маленькі, надзвичайно тендітні, плечі. Її дивовижні брови в ці миті пробуджували в моїй свідомості думки про правильні ланцетоподібні листки надзвичайно вишуканого і, що не менш важливо, миловидного персикового дерева: основа їхня була бездоганно розширена – не менш же досконало вони були і звужені донизу. Брови! Ах, що ж це були за брови! Будучи неописувано натхненним, я вважав, подібно до відомого Стратона, вельми переконано в ті миті вважав, ніби її душа, її найчистіша душа найприроднішим чином розташовується між її дивовижної природи бровами – там же, на моє теперішнє переконання, розташовувалося й осереддя її тонкої свідомості, її свіжого мислення: саме в цьому дивовижному місці таїлися вельми своєрідні та самобутні думки про те, що в кожному, справді людському, домі поряд із Біблією має перебувати й, нехай і не такий ваговитий, як вищезгадана книга, але все ж, все ж, томик Вольтера. Проте, в ті миті я не міг не визнати й того, що її єство, яке є володарем, воістину, надзвичайно вишуканих думок, незважаючи на це, не прагнуло до знань настільки, щоб цієї ж хвилини, безтурботно й безрозсудно, блискавично вирушити на пошуки бібліотеки Ашшурбаніпала – воно було значною мірою більш глибоке в розумінні цього світу, ніж ті, хто до цього прагнув: воно було чуттєве, а тому більш вишукане і більш ніжне – воно було уособленням самої природи… бо природа це не колосальний розум, але колосальне почуття! Брови! Чудові брови! Здавалося, що за лобзання того, надзвичайно чарівного простору її плоті, який був осереддям її свідомості та її думки, незліченна кількість чоловіків готові були просто зараз, прямо в цю мить вирушити, в ім'я слави, в ім'я любові, в ім'я величі та в ім'я ревнощів, знищувати цілі народи й цілі держави – в тому ж дивовижному осередді свідомості та думок подібного роду розмірковування нездатні були утворитися, бо вона була занадто доброчесна для того чи іншого створення їх: за її ніжне лобзання чоловіки готові були знищувати один одного – вона ж не бажала знищувати нікого!.. Очі ж її… ах, ці очі були не менш священні для мене, ніж явлення Авести у вченні зороастрійців!.. очі… ах, споглядаючи їх, я, і справді, мимоволі занурювався в той самий стан, який навмисно закликали теурги для того, щоб з тієї чи іншої причини призвати духів!.. її очі, що мають мигдалеподібну форму, здавалося, містили в собі всю чарівність, всю винятковість, всю казковість смарагдового відтінку моря – ні, вони, будучи помірно рухливими, і справді, були не більше й не менше, ніж двома неописувано ніжними вмістилищами смарагдової вологи! У цих очах мешкало почуття – ніжне, непідробне та щире почуття! Саме почуття було головним, ключовим, наріжним ініціатором усіх вчинків, усіх рухів, усіх дій цього дивовижного у своїй винятковості єства – почуття в ньому цілком панували над її розумом і про це, перш за все, найявнішим чином свідчили її несамовито, безперервно виблискуючі яскравим полум'ям очі. Чудові очі! Її погляд був чуттєвий і тієї ж самої години, здавалося, анітрохи й ніким непохитний – непохитний, немов Дербентська стіна! Він поєднував у собі чарівність і велич – і тому була чимала, вельми суттєва, підстава: вона була кровною донькою того, хто власноруч створив і подібним же чином обробляв свій, призначений йому самою долею, вертоград – і заповідав Господь Бог людині, кажучи: від усякого дерева в саду ти будеш їсти[1]! Її носик, своєю чергою, і справді, досконалою мірою був схожий на один з акуратних, правильної форми, без всілякого роду недоліків, надзвичайно ніжних тосканських пагорбів, чия сніжна білизна в ті миті була цілком схожа з білизною lilium candidum[2] – її чудовий, акуратний носик, безперервно, постійно дарував тому підмісячному світу неописувану свіжість солодкого дихання цієї, здавалося, бездоганної істоти. Він облагороджував її сутність і тієї ж години був надзвичайно привабливим – він був вінцем її надзвичайно миловидного обличчя, таким собі своєрідним наріжним каменем її чарівності: саме на ньому ґрунтувалася її велич і її зачарування – саме він, будучи плавною, правильною, височиною, і визначав ту саму вершину, з якої найприроднішим чином виходила її, і справді, не більше й не менше, ніж виняткова краса. Він виділявся, за своєю чарівністю, серед інших, подібних же йому, так, як Оттонеум у Касселі відрізняється від інших споруд і будівель у вищезгаданому місті – та й крім того, він був прекрасний не тільки лише зовні, а й містив у своїх надрах незліченне, неописуване, безцінне багатство: її дихання! Дивлячись на неї в ті миті, я, воістину, будучи немов якась, чомусь блукаюча серед меж цього світу, хмара, безперервно, невпинно вбираючи у свою сутність, у своє єство дивовижну чарівність її дивного фізичного вигляду, немов таку собі своєрідну піднебесну вологу, мав намір, цілком наситившись нею, якщо нею й зовсім можливо було насититися, нестримно, з неописуваною ніжністю, з неописуваною несамовитістю наповнювати кожен прожитий нею день, анітрохи невичерпною в надрах моєї сутності, лагідною теплотою. Я вивчав її, пильно спостерігав за нею – я осягав її з такою ж ретельністю, з якою всякий, справді чесний і сумлінний, юрист осягає норми не тільки лише чинного законодавства, а й норми, що найбільш значуще, права! Я споглядав її, я шанував її – споглядав і шанував її, як справжній ботанік, як справжній послідовник Ліннея, споглядає і шанує надзвичайно чарівну, незвідану його єству, квітку! Я любив її, щиро любив! Любив так, як достославний Велізарій любив війну! Я любив її, справді любив, нехай ця любов і суттєво сковувала мою свободу! Я любив, щиро любив ту, чия освіта, відповідно до трьох принципів Ніколаса Гедіона, вважалася повною! Я любив, щиро любив ту, чиїм Падуанським університетом були ф'яби Карло Гоцці, чиїм Коїмбрським університетом були вірші Жіла Вісенте, чиїм Вальядолідським університетом були п'єси Лопе де Вега, чиїм Сорбоннським університетом були комедії Жана-Батіста Мольєра, чиїм Оксфордським університетом були трактати Мандевіля, чиїм Гейдельберзьким університетом були твори Гете! Я любив, щиро любив ту, хто відрізнялася від інших представниць жіночого роду такою ж мірою, в якій любов відрізняється від насолоди – я любив, щиро любив ту, хто була надзвичайно чиста і не меншою ж мірою доброчесна! Хіба міг, хіба здатен був я, зустрівши одного разу її своїм поглядом, дивитися на інших? Інші представниці жіночого роду більше не становили для мене жодного інтересу – спізнавши справжню жіночу природу, я, зустрічаючись із ними, негайно визначав кожну з них до певного класу, виду та підвиду! Вона ж не входила до їхнього числа! Вона розташовувалася в моєму світогляді відокремлено! Я не міг осягнути її, а тому нездатний був і визначити – саме тому вона й була для мене винятковою! Її ланіти, цілком, за допомогою природи, але аж ніяк не за допомогою всілякого роду людських хитрощів, прикрашені в приємні для всякого чоловічого погляду живі, полуничні тони, з неописуваною чарівністю вабили до себе мій, нездатний бути ніяким іншим, окрім як непідробно ніжним, несамовито захоплюючий її чудовою природою погляд – здавалося, що вони були навмисне створені надзвичайно майстерним різцем природи для того, щоб їх… ні, не лобзали!.. але оспівували! Її надзвичайно м'які, зворушливі вуста кольору тирського пурпуру нездатні були випромінювати жодного іншого гласу, окрім як глас з найніжнішим відтінком аморозо – подібним позначенням необхідно визначити той самий темп, який найбезпосереднішим чином характеризував усі, безумовно, без найменшого винятку, вилиті її вустами промови! Ах, дивовижні промови! Вони здатні були свідчити лише про одне – її серце, подібно до Мармурового моря, ніколи не остигало! Ах! Яка ж, яка ж була чарівна та, хто була народжена в той самий весняний день, коли, задовго до її народження, відомі римські володарі, а саме Гней Помпей, Юлій Цезар і Марк Красс, вельми небезпідставним, безсумнівно, для своїх єств… але чи в ім'я єств багатьох?.. чином створили перший тріумвірат – саме цього дня, після закінчення безлічі днів з миті створення першого тріумвірату, був створений новий тріумвірат: вельми природне об'єднання безпричинної, безумовно, в її матеріалістичному значенні, доброчесності, анітрохи й ніяк непохитної, всезростаючої, з кожною миттю все більш і більш, чарівності й, що не менш важливо, не менш значної за своєю природою і за своїми проявами, ніж згадані раніше, цілеспрямованості!.. Споглядаючи її чарівність, її доброчесність, її цілеспрямованість, усі мої найпотаємніші, найтаємніші, найнесвідоміші надії, надії бути з нею, не більше й не менше, ніж із стрімкістю водоспаду руйнувалися – вони руйнувалися так само безповоротно і так само безжально, як колись руйнувалися складові частини природного бастіону Александрії під неописуваним натиском Надера Шах Афшара, який в ті миті був не інакше, окрім як вельми своєрідним уособленням велінь свавільного року! Божевільний! Ах! Але… але які ж, які ж були чарівні її сніжно-білі, немов чудові простори Памуккале, зуби – вони, воістину, воістину, суттєво були схожі на досконалі, зефірні серцевидки, проте, в силу природи свого глянцю та своєї плавності, вони скоріше нагадували не менш алебастрові люцинелли! Ні! Її правильні, сніжні зуби скоріше були схожі на бездоганні пелюстки білої троянди! Досить! Досить! Але… але чи досить? Її чарівність зачаровувала і я не міг її не оспівувати – я не міг нею не захоплюватися! Досконала! Вона була досконала в усьому – навіть у тому, що вона, чи то навмисно, чи то мимоволі, приховувала від людських очей! Так, я розмірковую нині про її чудові, чарівні руки, які були нині приховані в надрах хутряної муфти – необхідно визнати, що нині вона ховала там не тільки лише свої руки, а й мої ніжні, цілком сповнені теплого почуття, поцілунки… поцілунки, які перебували нині не тільки лише на тілі її, а й, що не менш важливо, в її серці! Руки! Що ж це були за руки! Її тонкі пальці, справді, справді, суттєво були схожі на тонкі корабельні щогли, а помірно щільні руки, своєю чергою, у своїй витонченості, значною мірою нагадували надзвичайно вишукані колони Діоклетіана! Ах! Руки! Їм була невідома тяжка праця – та сама праця, за допомогою якої на асуанських каменоломнях колись вироблявся граніт: проте, поза всякими сумнівами, було б найбільшою помилкою те саме твердження, ніби ті чудові руки були суттєвою мірою чужі будь-якій праці й зовсім – ні, її праця була помірна… помірна, як і все в її єстві… усе, за винятком чарівності, бо вона була безмежна!..