ГЛАВА 11. КОРОЛІВСЬКА ЛОТЕРЕЯ.

11 січня 1569 року.

Суттєво схвилювавшись через раптово явлене в надрах тієї споруди, здавалося, нічим і ніяк неприборканого, несамовитого, божевільного шуму, ледь помітна, тендітна хіонея блискавично зметнулася на надзвичайно забруднену стіну свого справжнього місця проживання, з кожною миттю все швидше й швидше наближаючись до надзвичайно масивного склепіння – вона чудово усвідомлювала, що тільки лише піднявшись угору вона зможе відчути себе у відносній безпеці, а також, що не менш важливо, всеосяжно не тільки лише вивчити справжні причини щойно створеного в її домі хаотичного шуму, а й, що не менш важливо, споглядати все те, що нині відбувалося внизу, на землі: квапливо пересуваючись все вище й вище до склепіння, її сутність відчувала справжнісіньке, найкоротше щастя – вона була надзвичайно вдячна своєму, невідомому, незримому для його розуму творцеві за те, що він дозволив істотам, цілком схожим на неї, з чималою легкістю пересуватися не тільки лише по землі, подібно до пса, коня або ж гепарда, а й по наявних на цій землі спорудах, рослинах і по інших, незалежно від матеріалу та висоти, в її очах, підвищеннях. Ще кілька секунд, і ось, вона вже найуспішнішим чином досягла, необхідно зазначити, що вельми дивовижного за природою своєї винятковості, склепіння – її надзвичайно довгі кінцівки відносно розслабилися, погляд же її, своєю чергою, значною мірою загострився: так ревно й завзято досягнувши своєї мети, вона нетерпляче звернула свій погляд униз – у світ, де вона вельми природно перебувала всього лише кількома миттєвостями раніше. Люди! Вона розрізнила незліченну кількість людей! Раніше їй вдалося вже значною мірою пізнати вельми своєрідну природу дій людини – вони були вбивцями! Всього лише кількома днями раніше вони, і справді, найбезжальнішим чином погубили всіх, що напередодні новоявлені в той світ, її побратимів. Від чого ж вони так чинили? Їй було невідомо… проте їй було чудово відомо те, що їй слід було, в ім'я власного існування, а також існування власних нащадків, абсолютною мірою уникати будь-якого властивості спілкування з людьми. Хаотично розглядаючи у своїй маленькій голові всі тривожні її в ті миті думки, вищезгадана хіонея піднялася ще вище по склепінню – вона усвідомлювала, суттєво усвідомлювала на що саме здатна людина. Але чи дійсно усвідомлювала? Ні! Вона могла лише припускати – припущення ж її могли ґрунтуватися тільки лише на природі, тільки лише на властивостях вчинків колишніх, які, безсумнівно, нездатні були суттєвим чином відрізнятися від вчинків майбутніх, бо природі, а відповідно і людині, як невід'ємній складовій вселикої природи, з часу її створення небезпричинно притаманні певні закономірності, закони логіки, послідовності та принципи одноманітності.

– Хай живе Її Величність! Хай живе Королева Єлизавета! – чітко розрізнялися ті слова серед загального, незбагненного, не тільки лише за своєю фізичною природою, а й за своєю природою метафізичною, хаосу всіляких звучань, які так чи інакше були здатні видавати людські вуста.

“Хто така ця «Її Величність»? Хто така ця «Королева Єлизавета»? Чому ж ті люди безперервно, з божевільною несамовитістю бажають їй міцного, незламного і нічим нездоланного здоров'я? Чим же, чим же вона відрізняється від усіх тих людей, які перебувають нині під моїм світло-коричневим єством… від усіх тих, на кого нині націлений мій пильний погляд? – блискавично промайнуло у свідомості цієї хіонеї – *Судячи з усього, вона є їхнім ватажком і виконує ту саму соціальну роль або, якщо завгодно, ті самі соціальні обов'язки, які, своєю чергою, виконує й володарка надзвичайно працьовитих мурах, бо чим же, чим же ще мені можливо пояснити самому собі таке несамовите, таке відчайдушне поклоніння і шанування? Якщо це так, якщо її доля, якщо її жереб тільки лише – пожинати плоди, пожинати працю інших, більш діяльних, більш неабияких, більш дбайливих представників того роду, то я… то я можу тільки лише поспівчувати… ні, аж ніяк не їй!.. ні, аж ніяк не їм!.. але всьому їхньому роду, бо їхнє колишнє, сьогоденне і майбутнє призначення вже давним-давно, з миті створення цієї ієрархії зумовлено! Ах! Як же я радий, що я належу до іншого роду – не до роду людського і не до роду мурашиного! Я незалежний! Я самостійний! Я одинак! Нам не потрібні колонії, ієрархії та інші божевільні соціальні утворення для того, щоб існувати! Я вільний! Саме ця свобода і дозволяє мені ні перед ким не плазувати! Я абсолютно довірений самому собі, нехай, часом, у мені й грають природні інстинкти, а відповідно і природне призначення! Моя воля анітрохи не пов'язана з волею якоїсь, чомусь наділеної владою і могутністю, істоти! Ні! Я не воїн! Я не будівельник! Я не робітник! Я не розвідник і не мисливець! Я не деревоточець і не жнець! Я хіонея! І життя моє не пов'язане з, чомусь зваленою на мої плечі, відповідною професією! Професія не зумовлює моє життя, бо у мене немає професії! Коли потрібно, я стаю воїном! Коли того вимагає моє існування, я щось споруджую! Коли того вимагає час, я перетворююся на мисливця! Тільки лише мені, а вірніше тільки лише моїм інстинктам і моєму визначенню вирішувати ким я буду нині, ким я буду сьогодні!.. А люди, а люди, судячи з усього нині мною побаченого, нічим не кращі за мурах! Вони копошаться для того, щоб їхній володарці було чим харчуватися і де жити – вони копошаться в надії на те, що вони зуміють покинути одну соціальну групу і перейти в соціальну групу іншу, більш значущу за своїм становищем, проте від того аж ніяк не більш значущу за скоєною нею працею! Вони сліпі! Сліпі, як небезизвестні представники роду трехінів! Що ж робить для них їхня володарка? Вони ж їй, невідомо за що, в силу природних, що передаються з покоління в покоління інстинктів, несамовито дякують! Хіба вона дарує їм їжу та притулок? Вони ж безперервно бажають їй здоров'я! Хіба вона не забавляється, незмінно споглядаючи їхню працю і не менш незмінно насолоджуючись сформованим станом речей? Вони ж з невимовним надією жадають, щоб вона дарувала їхньому світу потомство! Дивно! Однак же, однак же мені ніколи раніше не доводилося її бачити в тому місці – у місці, де завжди було чимало людей, але сьогодні ж… особливо! Чому ж вона зібрала нині своїх підданих? Чому ж саме в цьому місці? Усе це вельми таємниче! Володарки мурах ніколи з власної волі не залишають меж свого мурашника, але її… її ж я бачу тут уперше! Дивовижно! Можливо… люди все-таки відрізняються від мурах? Потрібно в цьому розібратися! Це потрібно вивчити – і вивчати це я почну прямо зараз, а вірніше це вивчення в ці миті вже триває: я спостерігаю за ними, їм же – ніколи не побачити мене! Люди! Їм, і справді, з невимовним захопленням подобається вивчати природу, властивості та мотиви дій моїх побратимів! Тепер же, з подібним захопленням, їх буду вивчати я! Я – той, хто в несвідомому пошуку притулку не так давно забрів у те місце! Але… чи не є ті люди моїми гостями? Або ж я, або ж я є їхнім гостем – або ж я, сам того не усвідомлюючи, опинився в надрах їхнього мурашника? Досить дурних думок! Поспостерігаємо ж за тим, що відбуватиметься далі! Собор Святого Павла… хто це Павло і чому його ім'ям названа ця споруда?.. Лондон… це місто мені відоме!.. десять шилінгів… ага, маленькі срібні місяці!.. 400 000 лотерейних квитків… про що розмірковують ці люди?.. вигода, призи, золото… ага, маленькі золоті сонця!.. Дивовижна низка слів! Чи є в них сенс чи ж вони – хаос? Що ж це за місце? Що ж це за люди? Що ж вони мають намір нині зробити? Собор Святого Павла! Мешканці Лондона! Лотерея! Їхня Королева, чий вигляд зараз я чудово розрізняю, перебуває нині на сходах цієї споруди, цього храму – її вуста виголосили певні слова… її піддані замовкли! Вони з невимовною увагою прислухаються до кожного її слова! Досить! Моєму слуху набридли їхні слова – набридли тому, що більше мій розум нездатний їх тлумачити! Нехай Королева говорить, а народ – слухає! Це їхня доля, це їхнє призначення! Мій же інстинкт… невмовчно змушує мене відшукати собі їжу, а тому я повинен якомога швидше спуститися з тих висот на землю!”