ГЛАВА 9. ГІДНА ВІДПЛАТА.

9 січня 1916 року.

– Води! Прошу Вас! Подайте ж мені води! – несамовито кричав той самий чоловік, який у ці миті перебував на суттєво забрудненому кров'ю простирадлі у військовому госпіталі – Води! Подайте ж води! Невже, невже я не заслуговую всього лише кількох ковтків води? Невже, невже та сама людина, яка, і справді, не більше й не менше, ніж найдивовижнішим чином пережила битву за висоту Каяджик Агала... невже вона не гідна кількох ковтків води? Невже, невже не заслуговує кількох крапель прісної води той, кому дивом вдалося уникнути потрапляння, як трупу, на кладовище Азмак? Так! Саме так! І нехай же, і нехай же я втратив після тієї битви свою ліву ногу, проте ж я, все ще, все ще не втратив свого власного життя і своєї ж власної свідомості! Почуйте ж мене, володарі цього божевільного світу! Я віддав вам… ні! усе це ви відібрали у мене… усе це ви, так нещадно і безжально, відібрали у мене! Ви відібрали у мене моє здоров'я! Ви відібрали у мене мій розум! Ви відібрали у мене мої почуття! Ви відібрали у мене моє світле майбутнє, а тому скинули його, власне, як і все моє єство і все моє існування, в безпросвітну імлу! Віднедавна я став нечутливим, божевільним калікою – калікою, у якого немає доброго, спокійного майбутнього! Але чи досягли ви своїх цілей? Чи добилися ви того, чого бажали? Що ж дала, що ж послала, що ж дарувала вам ця війна? Я позбувся своєї ноги, ви ж – моєї покірності та моєї відданості! Я позбувся свого розуму, ви ж – моїх думок та моїх ідей! Я позбувся своїх почуттів, ви ж – моєї довіри та моєї поваги щодо вас! Я позбувся свого світлого майбутнього, ви ж – подібної ж якості слави й гордості!.. Води! Прошу! Тільки лише води! Ні! Звісно ж! Ви не надасте мені такої можливості – можливості втамувати свою несамовиту спрагу! Води! Почуйте ж мене! Відтепер я вам більше не потрібен – із втратою ноги я втратив у ваших очах будь-яку цінність: віднедавна я став для вас тим, хто тільки лише, в ім'я справедливості та честі, але все ж, все ж вимагає, і тієї ж години тим, хто нічого не надає вам взамін… тим, хто тільки лише… ні, не просить, а саме вимагає!.. проте ж нічого, ніяк і жодним чином не виконує! – з недавнього часу моє єство стало не тільки лише тяжким тягарем для вашого користолюбства, а й не менш тяжкою ношею, а й не менш тяжким хрестом для вашої совісті, безумовно, якщо така і зовсім є у ваших єствах!.. Але що ж, що ж я зробив не так? Я був всього лише таким, яким ви мене бажали бачити! Я виконував усі, без найменшого винятку, всі ваші накази та розпорядження! Я був ідеальним, у вашому розумінні, воїном! Я був найкращим воїном, серед наявних! Так чому ж, так від чого ж я став нині вам не потрібен? З втратою ноги в моєму розумі зникла і та сама туманна пелена, яка для чогось його навмисно огортала мій розум – я осягнув, я цілком усвідомив, що був покликаний в армію Його Величності аж ніяк не для того, щоб так чи інакше захищати і охороняти межі, суверенітет і свободу своєї кровної вітчизни, але для того, щоб знищувати, нещадно знищувати інших, несхожих з вами у поглядах, представників людського роду! Хіба над мертвими Ти створиш диво? Хіба мертві встануть і будуть славити Тебе?[1]… Ти… Тебе… – як уособлення користолюбного правління, як уособлення жадібних правителів і кровожерливого уряду! Від чого ж, від чого ж, під приводом захисту своєї вітчизни, під приводом захисту Великобританії, я опинився в Дарданеллах? Я був занадто сліпий і занадто гордий, щоб усвідомити це раніше! Молодший капрал! Я занадто, занадто вже піднісся у своїх нагальних думках і у своїх божевільних бажаннях… я піднісся настільки, що вже не міг, що вже не був здатен розрізнити… де розташовується істина, а де – омана! Молодший капрал!.. Здається, якимось… подібним… символом, який так гордовито блищить на моїй польовій формі… необхідно визнати, що він блищить на ній не без причини, бо він визначає моє військове звання, проте ж… проте ж аж ніяк не моє єство й аж ніяк не мої думки!.. за часів розквіту римського впливу, а відповідно і латини, найприроднішим чином позначалося все те, що іменується… ні, не перемогою! ні, не victoria[2]!.. але все те, що іменується правдою, все те, що іменується veritas[3]! – на моїй же формі цей символ, цей знак… був перевернутий! Що ж, що ж це означало? Тільки лише те, що справжню правду цього життя і цієї війни зумів цілком пізнати той самий рядовий, який невтомно витягував моє, безжально позбавлене ноги, тіло з-під безперервно тріскотливого вогню – у ту мить цей символ, латинська літера “V”, не був у його очах перевернутим: він споглядав, найприроднішим чином споглядав правду такою, якою вона й була насправді, якою вона й була насправді… Ах! Який же я був дурний і як же, як же я пишався, перш, до часу поранення, тим, що на моїй формі перебуває саме цей, вищезгаданий, символ – я був гордий, я бажав багато чого досягти, а також багато чого довести цьому божевільному світу: насправді ж я був найяскравішим носієм зворотного латинській літері “V” символу, носієм зворотної правді ідеології – цим символом була літера “Λ”… яка позначала не більше й не менше, ніж брехню! Брехню! Оману! Я сліпо і безрозсудно слідував, безумовно, через незліченну кількість посередників, настановам і наказам тих, хто так прагматично і холоднокровно організовував ці війни, а відповідно і ці битви… настановам і наказам тих, на чиїх одежах не було жодних латинських та іншого роду літер… на чиїх одежах не було жодних військових символів, а також будь-яких військових знаків!.. Води! Прошу вас! Принесіть же кілька ковтків води тому… хто в ім'я слави своєї рідної держави та її справжніх правителів… анітрохи не замислюючись… не забарився пожертвувати не тільки лише своєю плоттю, а й, що не менш важливо, своїм розумом і своїм серцем!.. – через кілька миттєвостей цей, безсумнівно, нещасний молодший капрал, який у цю годину відчував не більше й не менше, ніж надзвичайно обпікаючу за своєю силою спрагу, необхідно зазначити, не тільки лише води, а й, що не менш важливо, правди, блискавично позбувся своєї, що залишилася в його владі, знеможеної свідомості.