ГЛАВА 7. СХІДНИЙ ГІАЦИНТ.

7 січня 1719 року.

Зі своєрідною обережністю, немов чогось соромлячись або ж і зовсім чогось боячись, містер Рубен де Вріс неспішно прочинив повністю заінієвіле вікно своєї напрочуд просторої вітальні – винятково свіже, морозне, зимове повітря негайно кинулося у вельми вишуканих властивостей вітальню, і справді, надзвичайно шанованого громадянина Угстгеста, тим самим, в єдину мить, суттєво осяявши його відносно молоде, якщо таким можливо іменувати лик тієї самої людини, яка, досить строкато, подолала у своєму житті позначку в тридцять два роки, обличчя, і справді, не більше й не менше, ніж пекучим холодом: на його абсолютно гладких і, що не менш важливо, надзвичайно привабливих щоках у мить ока виник, і справді, винятково чарівний малиновий рум'янець – це було не що інше, як вельми своєрідний наслідок надзвичайно палкого цілунку раннього січневого ранку.

Однак, необхідно згадати також і про те, що той, надзвичайно палкий, цілунок залишив свій слід не тільки лише на образі вищезгаданого громадянина Угстгеста, а й, що вельми примітно, на чолі не менш своєрідного, ніж містер Рубен де Вріс, східного гіацинта – на чолі того самого східного гіацинта, який вперше побачив той підмісячний світ серед вельми самобутніх, первісних, неокультурених людською рукою просторів Середньої Далмації: його юна блакитна махровість негайно затремтіла, тим самим нагадуючи, безумовно, у фатальні миті, у миті смерті, того самого спартанського царя, з ім'ям якого і була найбезпосереднішим чином пов'язана справжня мітка його – таким собі своєрідним аполлоновим диском, у нинішньому випадку, був не хто інший, як вітер!

Східний гіацинт! Що ж це була за квітка і якою ж була її історія? Ще задовго до того, як опинитися в надрах того, повністю поцяткованого всілякого роду образами, глиняного посуду, він ріс на винятково родючій землі нащадків далматів, що нині мешкають серед меж підмісячного світу, де, своєю чергою, з невимовною жагою вбирав у свою сутність не більше й не менше, ніж природну чистоту найсвіжішого цілющого повітря, яке чомусь, а вірніше ж і зовсім для чогось, досконало панувало над навколишньою цю блакитнооку квітку дійсністю – необхідно зазначити, що та дивовижна квітка росла аж ніяк не на самоті: її, з усіх тридцяти двох румбів, з не меншою ж безтурботністю оточували не менш світлоокі брати, які були абсолютно подібні до тієї, вищезгаданої, рослини – він був один із багатьох, він був нічим не кращим і нічим не прекраснішим, ніж його інші брати… серед незліченної кількості чарівних, він був не більше й не менше, ніж пересічним, утім, як і всі згадані трохи раніше квіти. Він був, він був лише маленьким атомом, маленькою молекулою, нікчемною краплею того самого дивовижного моря, яке іменувалося гіацинтовим полем – він був лише зіркою, нічим не примітною зіркою серед… ні, не серед міріадів подібних же!.. але серед темного, безхмарного, неосяжного неба!

Але чи був, чи був він таким щодо всіх? Безумовно, що ні! Для нього, як і для цілком подібних до нього побратимів, усе змінилося того самого дня, коли його витягли, коли йому чомусь перерізали пуповину, яка найприроднішим чином з'єднувала його життя з життям його кревної, його рідної землі – в цю годину він відчув біль найнеймовірнішої властивості, анітрохи, справді, анітрохи не усвідомлюючи, що саме той день, що саме та година стала відправним, ключовим пунктом у його житті, який через певний час зумів дарувати йому не тільки лише чималу увагу й захоплення з боку людей, а й, що не менш важливо, відокремленість, означеність, визначеність та індивідуальність. Безперервно схлипуючи і щогодини проклинаючи цю мить, мить нічим і ніяк невиправної розлуки з рідними пенатами, та квітка й не підозрювала, анітрохи не підозрювала, що саме завдяки вищезгаданій розлуці, він став не більше й не менше, ніж особистістю, не більше й не менше, ніж східним гіацинтом – ах, але якби, якби йому була відома доля інших, вигодуваних із ним єдиними грудьми, доля інших світлоликих побратимів, хіба, хіба дозволив би він собі проклинати той день і ту годину? Більшість із них були приречені на швидку загибель – їхнє короткочасне життя було певною мірою присвячене радості або ж і зовсім усілякого роду печалям: деякі з них перебували на весільних урочистостях, деякі ж – на церемоніях похоронних; деякі з них, нічим не відрізняючись від своїх побратимів, найприроднішим чином символізували життя, інші ж із тих побратимів – були символом, міткою смерті; деякі з них не більше й не менше, ніж надзвичайно строкато палали, інші ж із тих – тільки лише повільно тліли… і кожен, кожен із тих, незалежно від радісного або ж скорботного свого призначення, виконання або ж і зовсім перебування, був приречений, невиправно і безнадійно приречений на швидку загибель. Менша ж частина тих була приречена на відносно тривале життя – життя в глиняному або ж у якого-небудь іншого матеріалу посуді: то було повністю залежне життя – повністю залежне від волі людини! Одиницям же з тих, до яких, необхідно зазначити, належав і вищезгаданий східний гіацинт, було накреслене життя вічне… проте ж про це трохи пізніше! Але ніколи, ніколи, жодній зі згаданих перш блакитнооких квіток, ніколи їм більше, безумовно, в тому фізичному житті й у тій фізичній формації, а не за допомогою нащадків, ніколи їм більше не існувати, ніколи їм більше не мешкати, ніколи їм більше не жити серед неосяжно поживних і надзвичайно гостинних просторів того не більше й не менше, ніж нерухомого, незмінного, безумовно, у своїй природі, самобутнього, а також такого, що бачив незліченну кількість подібного ж роду гіацинтів на своєму віку, поля.

– Морозне повітря чисте, панує спокій навколо, і, бачачи це все, очі мої сяють[1]! – промовив містер Рубен де Вріс разом із сеньйором де Сент-Аманом слова того, і справді, вельми примітного вірша й одразу ж продовжив – Справді! Справжнє морозне повітря надзвичайно чисте, та й до того ж… надзвичайно свіже! У моєму домі панує відносний спокій… очі мої, споглядаючи не тільки лише вельми своєрідну красу зими, а й, що не менш важливо, красу того східного гіацинта – сяють! Але чи надовго?