ГЛАВА 6. ВОКЗАЛ ЛА-СЬОТА.

6 січня 1896 року.

Зробивши кілька стрибків перед тим, як неквапливо кинутися вгору, темноволосий ворон, який є в ті миті уособленням самотності – щось, що перебуває нині в його єстві, щось незриме й ефірне, і справді, нездатне було в цю годину не пробуджувати в будь-якій, небезрозсудній та інтуїтивній, людській свідомості всілякого роду думки про свободолюбивого й незалежного Люцифера! – вельми зосереджено поглянув на ту саму місцевість, яка вже багато століть була не інакше, як доброю та затишною оселею для його, трохи менш темної, ніж його нинішній одяг, крові: з чималим інтервалом змахуючи своїми довгими матовими крилами, той ворон, Люцифер, здавалося, що востаннє оглядав своїм глибокодумним поглядом, і справді, не більше й не менше, ніж благодатні, безумовно, для його предків, простори французького портового міста Ла-Сьота – в його очах миготіла незліченна кількість сюжетів із ХVIII століття, коли в тому місті з винятковою нещадністю панувала… ні, не чума, як явище природне!.. але революція і війна… чума, як явище людське! Те, чого його предкам не дарувала природа – те дарувала людина! Зумівши відшукати щасливе позбавлення від чуми, жителі того міста не зуміли відшукати відповідного роду позбавлення від іншої людини – предки цього ворона не могли не оцінити це по достоїнству! Люцифер це чудово розумів, а тому був досконало задоволений! Кров жителів того міста протікала і в його крові – наявністю своїх неабияких фізичних характеристик і особливостей, які йому були даровані від самого народження, він був зобов'язаний людині, а вірніше людській плоті, яка колись була з невимовним захопленням поглинена його попередниками. Видавши уривчастий, гучний звук, Люцифер, сам того не бажаючи, мимоволі висловив своє задоволення – він відчув, як якесь полум'я, що стрімко зародилося в межах його темно-сизої голови, квапливо, з невимовною і приємною спритністю, опускалося все далі й далі вниз, до його болотяного забарвлення ніг. Ще мить… і ось, в його душі вже панував, здавалося, ніяк і нічим незнищенний холод – Люцифер знову занурився в думки: чи зуміє, чи зуміє він, подібно до своїх предків, дарувати цьому світові, не інакше, як здорове і, що не менш важливо, розважливе потомство?

Світ змінився. У Ла-Сьота немає більше війни, немає більше революції, а відповідно в ньому немає більше й голоду, злиднів і, що не менш важливо… трупів! Але чи так буде завжди? Не слід забувати про те, що в Ла-Сьота, як і в будь-якому іншому місті Франції, як і в будь-якому іншому місті світу, все ще, все ще перебуває людина! Ні, подібні роздуми, подібні думки більше не могли, більше нездатні були утримувати Люцифера серед небесних просторів – у цю секунду був самий час упасти, з усією притаманною йому швидкістю кинутися вниз: небеса остогидли йому, вони не дарували йому, на відміну від його предків, суттєвої насолоди – свою їжу, свої сили, а відповідно і своє потомство він міг, він здатний був відшукати лише на землі, лише внизу, лише серед людей!

Негайно повернувшись туди, звідки він перш зметнувся вгору, Люцифер озирнувся на всі боки – всюди бездіяв сніг. Люцифер видав невдоволений крик – невідомо звідки з'явився вітер вельми навіжено направив незліченну кількість частинок “небесного піску”, як подумки іменував той сніг, прямо в його суттєво прочинені очі: небеса не терплять, небеса не люблять, небеса не бажають непокори! Вільний дух! Незалежний дух! Непохитний дух! Тебе нездатні зламати, тебе нездатні схилити, тебе нездатні погубити авторитарні засади того світу! Ти явив тому світові власну думку і одразу ж поплатився! Ти проявив у тому світі свободу волі й одразу ж був покараний! Але чи зрадив ти першим? Невже ти відразу, при першій же труднощі, при першій же небезпеці, при першому ж пориві здався? Невже ти, усвідомивши могутність божевільної і неприборканої влади, схилився перед чолом її? Ні, ти перебуваєш на землі, хоч ти і породжений для того, щоб перебувати в небі! Люцифере! Невже, невже ти пішов проти своєї проти своєї природи – так, саме проти своєї природи, але не своєї сутності?

Не в силах більше терпіти нічим і ніяк неприборкане самовладдя небес, Люцифер прудко зістрибнув у якесь, правильних форм і обрисів, безумовно, рукотворне, поглиблення, яке, щойно цей ворон опинився серед його меж, мимоволі пробудило в його пам'яті далекі спогади – спогади про вже минулі події. Невідкладно поглянувши на той самий простір, який межував із його надзвичайно гострими кігтями, Люцифер розрізнив щось темне – то була маленька пляма: “Можливо цим чимось є щось їстівне?” – блискавично поставила щойно згадане питання та сама істота, у чиїх жилах цілком природним чином протікала не тільки лише кров, а й, що не менш важливо, жага людської крові, того самого ворона, який, своєю чергою, колись надав чималу допомогу Марку Валерію Корвіну в здоланні якогось галльського вождя.

Інстинкт Люцифера взяв гору над його розумом – більше він нездатний був перебувати в стані сумніву: безповоротно націлившись на те щось, щось темне, Люцифер із невимовною безжальністю завдав йому, і справді, не більше й не менше, ніж надзвичайно нищівного удару. Ледь чутний для людського слуху, але надзвичайно гучний для слуху подібної до Люцифера істоти, негайно повідомив округу про здійснення якоїсь дії: його дзьоб ненавмисно зіткнувся з непохитним, твердим металом – Люцифер не здригнувся… він не відчув болю… ця частина його плоті була, справді, незламна! У цю годину, як і раніше, Люцифер був безмірно вдячний своїм кровним предкам – саме завдяки пересиченню вищезгаданих, його життя в ті миті анітрохи не зазнало навіть найменших метаморфоз: із втратою цілісності дзьоба, він втратив би і власне життя, бо благоденство, а відповідно і ситість, ворона цілком пов'язане з благополуччям саме цієї складової його тіла.

Метал! У його розумі вкотре промайнули якісь хаотичні спогади, якісь хаотичні картини! 1895 рік… незліченна кількість людей, що кудись поспішають… химерні й незбагненні механізми… безперервне звучання якогось, виняткового за своєю природою, грому… важкі білоликі хмари, які чомусь незмінно оточували ті химерні й незбагненні механізми… Що це було за місце? Що це були за люди? Що це був за час? Що це були за механізми? Відповіді на ті запитання Люцифер у теперішні миті, через природу своєї пам'яті, нездатний був відшукати – він пам'ятав лише якісь штрихи тієї картини, її ж кольори, її ж фарби, її ж справжня суть були назавжди втрачені в його свідомості. Він розмірковував у ту годину лише про одне – раніше тут було багато людей: це гарне місце – тут я, рано чи пізно, зумію відшукати для себе їжу!