ГЛАВА 2. ПІСНЯ МІСЯЦЯ.

2 січня 1839 року.

"Чому ж я трохи раніше не поїхав із цього клятого будинку? – подумки подумав я про себе – Ельвіро, чудова Ельвіро! Сьогодні мені не вдасться тебе побачити, як і не вдасться мені сьогодні заснути. І що ж, що ж тому виною? Цей жовтий, немов медоносні стільники, Місяць! Цей жовтоокий супутник блакитноокої Землі! Ця бездиханна й лабільна істота, яка чомусь із невимовним безумством притягує до себе всілякі, цікаві, а тому й справді людські, погляди! Місяць! Клятий Місяць! Саме ти стала причиною того, що в цю годину моє єство змушене, слід визнати, що так небажано, покинути межі цієї, надзвичайно самобутньої, обителі науки! Божевільний пане Даггер! Він сьогодні знову, вкотре, не звільнив моє єство від виконання приписаних йому обов'язків в обумовлений час! Наука! Він стверджує, що чинить так лише в ім'я науки! Але що мені його наука, коли в нинішні миті на мене чекає Ельвіра? Ельвіро! Що мені його здобутки? Що мені його Місяць? Що мені його пан Ісідор Ньєпс або ж його пан Араго? Не більше й не менше, ніж норовливі безумці, думки яких… ні, не про науку!.. а лише, лише про вино! Ars longa, vita brevis[1]!

Щодня вимовляючи ці слова Гіппократа і неодмінно приміряючи стосовно свого єства одну з конструкцій цього речення, вони й не припускають того, що на безумовній сходинці своєї свідомості вищезгадані діячі науки безперервно керуються в усіх своїх діях конструкцією другою – життя коротке! Життя! Їхнє життя коротке, а я вкотре змушений, під приводом повідомлення про найбільші відкриття нашого часу, сором'язливо випрошувати кілька пляшок вина для свого винятково сп'янілого… цього разу через скоєне ним нині відкриття!.. пана! Кілька пляшок вина! Але чи справді вони є справжньою причиною моєї нинішньої подорожі до Шалон-сюр-Сон? Але чи справді вони є справжньою причиною мого стрімкого відправлення з Парижа? З Парижа – міста, яке створене для кохання і в ім'я кохання! Ельвіро! Ах! Справді! Але що ж, що ж рухає нині людством? Божевілля почуття чи ж божевілля думки? Жага невимовного насолоди чи ж прагнення всеосяжного пізнання? Мені це було невідомо – я міг лише припускати. Однак же нині мені чудово відомо те, що рухає нині мною! Мною рухає кохання! Так, саме кохання! Але, здавалося, чи можливо це? Адже в цю годину, я, стрімко мчачи на своєму караковому жеребці Гіперіоні, все більше й більше віддаляюся від своєї коханої, від Ельвіри! Ні! Стрімко віддаляючись нині від неї, я з не меншою ж стрімкістю наближаюся до неї, бо… бо за здійснення цієї подорожі містер Ісідор мене чудово віддячить! Кохання! Мною рухає нині кохання! Ну ж бо, Гіперіоне! Не зітхай так тяжко! Адже я ж, адже я ж не зітхаю! Таке наше приречення! Таке вже наше призначення! Ми з тобою, подібно до плуга, змушені чомусь борознити простори цього світу… ми щодня змушені залишати в цьому світі, з чиєїсь волі, сліди, які з блискавичністю краплі зішкрібають несамовиті вітри і не менш норовливі пориви негоди… незабаром вони заростають травою і ми, вкотре, немов нічого й ніколи не творили, беремося знову за ту працю данаїд! Гіперіоне! Мій добрий Гіперіоне! Здавалося б, що в цьому світі нині існуємо тільки лише ми з тобою! Єдине єство! Єдина думка! Єдина свідомість! Я чомусь перебуваю нині в сідлі, а ти чомусь мене кудись спрямовуєш! Ні! Воістину! Ні! У цьому світі ще існує цей клятий Місяць! Зглянься ж, Гіперіоне, як лукаво він посміхається! Він глузує наді мною! Він вважає, ніби панує нині наді мною! Клятий Місяць – саме через його формальне визначення, яке відбулося трохи раніше, ми з тобою нині прямуємо до містера Ісідора Ньєпса! Ну що ж, ти задоволена, жовтоока чарівнице? Невже ти не досягла своєї мети? Нині я далеко від своєї коханої, проте ж у твоїй компанії! То повідай же мені, чого ж тобі треба від мене? Невже того ж, що й від усіх людей, які перебувають нині серед меж підмісячного світу? Невже покірності? Ні! Я людина! Я уособлення слова непокірність, нехай нині я і покірний своєму панові! Я людина! Людина свого століття! Ну ж бо, не сопи, Гіперіоне! Ти теж дитя нашого століття! Нашого століття! Дитя XIX століття! Того самого століття, якому передувало століття інше – вік, який із невимовним смутком прийняв вельми своєрідне рішення долі, який із невимовним несамовитістю змирився зі своєю долею: столітній старий, тяжко схиливши голову, безперервно схлипуючи на смертному ложі, вельми передбачувано передав естафету віку іншому, віку XIX! Ах, нещасний, божевільний старий – XVIII століття! Бравурно проживши строкате життя, він із подібною ж бравурністю і загинув – сходячи на своє смертне одро, він залишив, воістину, незліченну кількість таємниць і не меншу ж кількість загадок! Придворні бали, бенкети, війни, революції – усе це, сріблистим полум'ям, мимоволі відображалося в його волоссі! Однак же, згідно із законами нашого світобудови, батька найстрімкішим чином змінив син – новонароджений XIX століття, на плечі якого була покладена незліченна безліч надій і сподівань… зокрема й батьком пана Ісідора Ньєпса! Цьому століттю належав тяжкий шлях – не менш же тяжкий шлях йому ще належить! Ще до народження XIX сина нашої ери, багато хто мав намір так чи інакше охрестити його, дарувати йому певне ім'я, а відповідно й обмежити: хтось іменував цей вік "часом великих потрясінь і найбільших випробувань", хтось же – "часом розквіту потрійності людських сил… бетону, заліза і пари!", тим самим усвідомлено засудивши на поразку потрійність сил природних… землю, воду і повітря! Сталева мережа, імовірно, мала завдати нищівної поразки тій самій легкій мережі, яка була сплетена надзвичайно працьовитими рухами маленького павука! Досвід людства став рости в геометричній прогресії, змінивши прогресію арифметичну! Одна формація все швидше змінювала формацію іншу! Одні праці все швидше замінювали праці інші! Відтепер "Наука логіки" Гегеля стала новим заповітом для людства! Cedant arma togae[2]! Відтепер релігії більше не розв'язували війни, але проводилися ті війни за допомогою науки! Світ змінився! Декларація прав людини і громадянина, немов божевільний, немов божевільний і невтомний вихор стрімко руйнувала монархічну Європу, а також, що не менш важливо, і монархічні засади – дворянство і духовенство здригнулося! Здригнулося не так, як здригаєшся нині ти, мій добрий Гіперіоне! Ні! Шпори народного повстання ввійшли надзвичайно глибоко в тіло їхнє! Народи перестали визначати держави, як щось, що послано згори! Епоха Просвітництва спробувала повернути те, що було втрачено раніше! Людина знову наблизилася до того, щоб повернутися у свій колишній, первозданний, стан. Але чи так це було насправді? Сила права створила новий виток у війні з правом сили! Світ зазнавав суттєвих метаморфоз. Паровий двигун дарував людині силу, печі Вілкінсона дарували людині стійкість, телеграф дарував людині всемогутність! Дарував! Але чи так це? Тільки лише глянувши в непримітні місця, у тінь маскараду, можна усвідомити справжню причину, справжній мотив організації цього! Людина! Її сила укладена в слабкості іншої людини – у слабкості не тільки лише фізичній, а й що найбільш важливо… у слабкості мислительній! Тпру! Послаб хватку мій друже! Ми наближаємося до лісу. Невже ти хочеш, щоб ми загинули й пан Даггер залишився без вина, а світ – без повідомлення містера Ісідора Ньєпса про, можливо, найбільше відкриття, з усіх раніше здобутих людством? Ах! Але що ж це? Поглянь! На небі з'являються хмари! Подібні ж хмари й подібний же місяць були й тоді, коли художник Марін ле Буржуа створив ударно-кремнієвий замок! Він створив його в ім'я блага, але чомусь його в цю годину вже багато хто зневажає! Можливо, подібна ж доля й чекає пана Даггера? Але хіба, хіба причина всіх людських нещасть, які безпосередньо пов'язані з науковими відкриттями, міститься в розумі творців, у розумі митців, у розумі геніїв? Ах! Поглянь же, Гіперіоне! Ми щойно промчали повз древній дуб! Хіба бачив ти на ньому гніздо hirondelle[3]? Ні! Я теж його не бачив! Але як тільки я поглянув назад, як тільки я обернувся, мій погляд його найблискавичнішим чином розрізнив! Воно було приховане для нашого зору, але хіба від того воно не існувало? Але хіба від того воно не існує? Але хіба від того воно не існуватиме? Поглянувши на те древнє дерево під іншим кутом, ми розрізнили на ньому те, чого й не припускали споглядати! Ось так само відбувається і з відкриттями, мій добрий Гіперіоне – людям підвладно споглядати тільки лише одну, певну, їхню сторону… Зглянься ж, Гіперіоне, місячне світло замовкає! Хмари все більше й більше заволікають небо! Я не бачу більше зірок! Нам потрібно поспішити, інакше нам не вибратися з цього лісу в непроглядній темряві! Ну ж бо, швидше! Porro! Prorsum! Prorsus[4]! Тпру! Ну куди ж ти мчиш?! Гіперіоне! Диявол! Ці темноликі хмари цілком закрили жовтий лик того Місяця! Гіперіоне! Тпру! Тихіше! Куди ж ти летиш? Зупинися ж! Я нічого, справді, нічого не бачу в цій непроглядній темряві! Аргх! Ааа.. Диявольська коняка! Ну що ж? Ти домоглася свого? Тепер я перебуваю під тобою, клятий Гіперіоне! Вставай же, вставай же, божевільна тварино! Аргх! Диявол! Твої ноги зламані! Як зламані скоріше за все і ноги мої, які нині перебувають під твоїм важким крупом! Куди ж ти мчав, дурню? Безрозсудна, несамовита… неслухняна тварино! Своєю неслухняністю ти прирік себе на загибель… і, безумовно, на подібний же результат і мене! Ах! Тільки б вибратися з-під тебе! Але, чорт! Нічого не видно! Де ж ти, клятий Місяць, коли ти так потрібен? Аргх! Місяць! Лукавий Місяць! Ти навмисно, навмисно сховався… ти усвідомлено вдягнув це свинцеве вбрання… навмисно, щоб погубити мене… мене і Гіперіона! Але… безрозсудна! Невже, невже ти не знаєш того, які саме відомості я нині маю доставити в будинок пана Ньєпса? Ні! Безумовно, ти вчинила так навмисно! Ельвіро! Чудова Ельвіро! Чому ж я не покинув цей клятий будинок трохи раніше? Ах! Це справжнє божевілля! Ну ж бо, піднімайся Гіперіоне! Дурна тварино! Але… Ах! Що ж, що ж я чую? Невже, невже виття вовків? Піднімайся, прошу тебе, піднімайся, Гіперіоне! Добрий, милий жеребець! Дозволь же, дозволь же мені вибратися з-під твоєї пігої істоти!.. Безжальні вовки! Вони учули здобич! Їхні голоси розрізняються все ясніше й ясніше! Ельвіро! Мила Ельвіро! Бувши пов'язаний з тобою узами Амура, я так бажав, я так прагнув пов'язати своє життя з життям твоїм узами Гіменея! Але, на жаль… сьогодні мені визначено загинути… в ім'я Місяця або ж для Місяця – тієї самої лукавої жінки, яка сьогодні чомусь і відібрала моє єство в єства твого… відібрала навіки! Ну, чого ж ви зволікаєте, кляті хижаки! Швидше ж, позбавте ж скоріше мою плоть життя! Увіткніть же скоріше свої надзвичайно гострі ікла в мою все ще теплу плоть! Ви зволікаєте! Ви чомусь зволікаєте… Ах! Підступний Місяць! Ти знову, знову зійшов! Але чи не навмисно? Тепер твій погляд цілком природним чином освітлює вигляд моїх майбутніх убивць! Ось вони, подібно до тебе, лукаво посміхаються! Виття! Вони знову віддають тобі данину піснею – і та данина іменується піснею Місяця! Вони наближаються! Ти навмисно дозволяєш мені їх споглядати! Ну ж бо, Гіперіоне! Вставай! Піднімайся! Вони все ближче й ближче! Здається, я вже чую їхній подих! Знову виття! Досить воскурювати фіміам своїй пані, кляті хижаки! Ах! Один із них стрімко наближається до мене! Ось, він уже поруч – нас розділяє не більше й не менше, ніж кілька сантиметрів… Ну ж бо, центуріоне… відправ же мене до своїх праотців якомога швидше… Аргх! Кров стрімко спускається по моїй шиї… дихати стає все важче й важче… моїм розумом блискавично опановує білявий туман… проте ж… проте ж до мого слуху доноситься… мій слух нині все ще слухає… пісні… слова тієї самої пісні… яка іменується… піснею Місяця!.. Ви вхопили її за руку… пане Даггер!.. Ви… Ви викрили її!.. як, безсумнівно, зможете згодом викрити й усіх її спільників!..".