ГЛАВА 1. ДВОГОЛОВИЙ ЯНУС.

1 січня 1515 року.

– Чи чули Ви коли-небудь щось подібне, Берднарде?! О, святий Боже! О, найбільший скарбнику всесвіту! О, вседержителю всього сущого! Паризькі вулиці шаленіють, і відбувається це аж ніяк не з урочистих причин – сьогодні, 1 січня 1515 року, помер, можливо, найвеличніший Король у, справді, багатовіковій історії Франції… сьогодні, 1 січня 1515 року, помер Батько французького народу… сьогодні, 1 січня 1515 року, на французький престол вступив юний граф Ангулемський, чия нестримна пристрасть, неприборканий запал і нічим, а також, що не менш важливо, ніяк невимірна жага до слави, і справді, не віщує добрій Франції, безумовно, нічого того, що було властиве їй до цієї миті! Граф Ангулемський – воїн, а скажіть же, мій друже, який із нині живих воїнів існує на своєму утриманні?! Сьогодні з Парижа на всю Європу віє запахом розмарину – запахом безсмертя і тієї ж миті запахом смерті! Сьогодні з Парижа на всю Європу поширилася чутка – як відомо, життя людини йде двома кроками, тоді як чутка про людину… чотирма! Людовик XII загинув! Бувши більш за всіх вільний, він власноруч поневолив себе! У цей день справжнє обличчя Франції загинуло, у цей день Франція загинула разом зі своїм батьком, і відтепер її нове існування, а вірніше її нинішнє існування в новій формі – не більше й не менше, ніж безладне мерехтіння атомів у незмірній вселенській пустці, незліченна безліч яких то безглуздо зіштовхується один з одним, то з не меншою ж осмисленістю віддаляється один від одного!

– Звісно, що чув, добродушний Джіроламо! Мені траплялося щось подібне чути у квітні 1498 року, коли відносно привітна земля простодушного Амбуаза найбезжаліснішим чином вихопила з володіння, користування та розпорядження Франції, і справді, вельми своєрідне уособлення її люб'язності! І справді! Колись мені вдалося почути подібне звучання, яке істотно схоже на дзижчання мух під час того, коли вони злітаються на запах гнилого тіла, а потім, із не меншою ж хаотичністю, розсіюються сильнішими і, що не менш важливо, міцнішими звірами, на кшталт змій, вовків або ж ведмедів! Але… Ах! Як же Ви помиляєтеся, мій друже! Ви стверджуєте, що в цей день Франція загинула, проте ж у цю годину французька земля одухотворена як ніколи досі! Якщо один помер за всіх, то це ще зовсім не означає, що всі зобов'язані загинути за одного! Погляньте ж у справжню сутність цих подій – відносно безформна матерія, відносно безформний камінь нездатний, не може загинути, але підвладно померти тільки лише скульптору, який у цій, здавалося б, однорідній сутності виявляє форму! Франція жива і буде жити – вмирають тільки лише її правителі! Вдивіться ж у природу речей – видиме тимчасове, а незриме ж вічне: плоть Людовика є видиме, а його душа – є незриме! Та й до того ж, якщо корінь святий, то й гілки цього дерева, безумовно, є не менш святими, ніж корінь!

– Але хіба правитель – не є Франція?! Хіба не є правитель її складовою частиною?! Хіба не є правитель усім тим же, найпершим, громадянином держави?!

– Навіщо ж Ви ставите запитання, мій друже, якщо у Ваших же запитаннях містяться і відповіді на них?! Правитель, і справді, є найпершим громадянином держави, проте ж чи слід ототожнювати одного громадянина з цілою державою, одного жителя з цілим народом, а також одну людину з цілим суспільством?! Ні, безумовно, ні! А тому смерть одного громадянина, нехай і найпершого, нехай і найвпливовішого, жодним чином, справді, жодним чином нездатна вплинути на справжню сутність, повторюся, на справжню сутність, але не на вигляд, якогось конкретного народу, нехай навіть і істотно залежного від існування цього конкретного представника людського роду.

– І тим не менше, смерть Людовика XII змінить…

– Не кажіть народ, але скажіть держава!

– Нехай і так! Міланське герцогство відвоювало свою свободу, сини й батьки Франції мертві, а скарбниця порожня – над Францією нависла темна хмара, а вірніше темне сюрко… сюрко з капюшоном! Так що ж очікує далі ту, чиє тіло одне, проте чиїх членів багато? Ах, мила, добра Франція! Не більше й не менше, ніж жінка, а жінка, як відомо, це перлинна раковина, яка чомусь розташована на незліченних піщинках невичерпного часу!

– Усе те ж, що й очікувало нас раніше: чим несамовитіше Франція жадає миру, тим більш жорстоко і нещадно вона буде воювати! Та й тим більше, немає більш пробуджуючого засобу для народу, ніж військові фанфари. Ах! Якби правителі знали, що часто у війнах перемагає той, хто в них не бере участі! Та й крім того, така пильна увага і піклування щодо громадян Міланського герцогства вельми красномовно говорить аж ніяк не про любов до громадян своєї держави, а скоріше про відсутність цієї любові, бо якби Король, і справді, любив би своїх підданих, він ніколи б, справді, ніколи б не відправив жодного з них через Альпи, як якщо б любив своїх підданих Юлій Цезар, то, безумовно, не відправив би їх через Рубікон, перебільшувати те, що і без того було значною мірою чималим! Ах! Як Ви думаєте, скажіть же мені, як Ви думаєте, мій друже, якщо б усі патрони всіх країн перетворити на квіти, то скільки площі б знадобилося для того, щоб усі вони вмістилися? Акри? Гектари або ж і зовсім площа всієї землі?! Або, можливо, більше?!

– Хто не перейшов Тибр, не має права судити про красу інших країн! Однак, не слід забувати також і про те, що незважаючи на те, під яким саме кутом не поглядати на війну, а також якою б мирною і доброчесною дією вона б у певні моменти не уявлялася, було б найбільшим гріхом проти істини називати її якось інакше або ж і зовсім надавати їй зовсім непритаманні властивості та характеристики! Та й крім того, слід визнати, що Людовик XII у цій війні зробив незліченну кількість помилок, а як відомо… за помилки капітана завжди розплачується команда екіпажу!

– Вельми вірно, мій друже! Щойно згаданий Вашими вустами підхід застосовний не тільки лише в погляді на війну, а й у погляді на Міланське герцогство – для когось це Італія, для когось це спадкові домагання, для когось це батьківщина, але для кожного представника людського роду це тільки лише позначений певними кордонами і мітками простір земної кулі: незалежно від усіляких найменувань, ця територія є не більше й не менше, ніж сухопутним простором земної кулі! Необхідно також відзначити, що подібний же підхід застосовний і до явища смерті – хіба перестає смерть бути смертю, незважаючи на її причини, як осяжні для людського ока, так і незбагненні для нього… і хіба, хіба чи стає вона від того, залежно від певних причин, життям?! Людовик XII помер – подібно до Людовика XII помер і Людовик XI, а також, подібно до Людовика XII помре і Людовик XIII: таке життя і такий закон чергування і спадковості!