Анубіс

присвячується моєму другові Назару.

Вадим ненавидів всім серцем кілька речей. Перше — чванькуватого шефа-бовдура. Друге — невмілих водіїв, які сунулися поперед нього, створюючи обтяжну ситуацію. Та піком у списку його огид були коти.

 — У мене на карті майже по нулях, — стримуючи роздратованість, процідив він у слухавку. 

— І що ти мені пропонуєш?

«Він ще питає, що я йому пропоную?» — вибухнула думка у його голові.

— Петровичу, щоб проїхати ще двісті кілометрів, мені тре’ майже чотири штуки влити! І що робити, якщо заглухну посеред траси, га?

  — Де ти зараз?

 — Хвилин двадцять тому виїхав із Житомира. Бензину вистачить хіба до Старкона, а мені, бляха, до Львова треба, — гаркнув Вадим у слухавку, паралельно тримаючи кермо однією рукою, поки фура шалено летіла трасою майже порожньою, освітленою лише двома прожекторами. 

 Фари проривали густу темряву, прокладаючи шлях далі; по боках лишалася чорна пустка, в якій наче нічого не існувало. 

 — Вадя… — втомлено видихнув начальник.

 — Що? 

 — Нашкреби хоч трохи, і оплати скільки зможеш. Я зранку докину на дорогу до Львова.

 — Петровичу, я вам чарівник якийсь!? 

 — Вадиме…

 — Ні, давайте не Вадиме. Ви мені зарплату затримуєте другий тиждень, і ще вистачає совісті просити заплатити за дорогу, яку маєте покривати ви?!

 Останнє, що Вадим почув на лінії — роздратоване хапання повітря Петровича. Потім — БІП-БІП. Ніби серце апарату відмовилося битися. У салоні запав цілковитий спокій, якщо не зважати на ревіння шестициліндрового двигуна. Гуркіт серця машини давно перетворився на щось рідне, злившись із його пульсом і нервами, і став такою буденністю, як для інших — тиша.

 Вадим рвучко прибрав телефон від вуха та гепнув кулаком по керму. Навіть крізь зачинені вікна прорвалося гучне У-У-Р тягача.
Чоловік кинув телефон на сидіння. 

 Салон, у якому він зазвичай відчував умиротворення й полегшення, був наче неприступна фортеця, яка обороняла від навколишнього середовища. Цей металевий кокон відключав Вадима від світу, якщо не враховувати самотні автівки, які проїжджали час від часу. 

 Втім, зараз чоловік відчув тривожність.

 Затхле повітря від цигарок, запах дизеля й шкіри сидіння змішувалися у нудотний коктейль, а холодний метал керма стискав долоні. Скрипіння підвісок не заспокоювало, воно навпаки починало діяти на нерви. Давно протерте сидіння, яке він так обожнював, тепер тиснуло, наче хотіло здавити Вадима у собі. З’явилася ідея вистрибнути у вікно та втекти від залізного брата.

 Вадим стис кермо, ніби воно могло зникнути: в пальці впився холод металу.

 — Виведе падло! А потім питає, чому таке кисле обличчя. 

 Усередині зажевріло невимовне бажання розтрощити все навколо та натовкти пику Петровичу. Бідолашне кермо всупереч своїй волі стало антистресом і терпіло припадки гніву, коли він шалено його стискав. 

 Він спробував сконцентруватися на дорозі.

 Якщо прислухатися, звук шин на асфальті здавався голосом траси, таким низьким і майже приглушеним. Начебто сама дорога шепотіла йому щось, що він не хотів чути.

 Перевести увагу на автоматичний режим водіння не вдалося. 

 За сім років роботи на цього клятого маразматика Петровича він розхитав свої нерви, як старі дроти під напругою, що скриплять та готові от-от обірватися. Вадим помітив невеличку вибоїну на протилежній стороні дороги — прірву у власному психічному стані.

 Тепер, попри болісний досвід, він зрозумів остаточно: перш ніж влаштовуватися, слід дивитися не лише на зарплату, умови та решту лайна. Важливіше — чи твій начальник не якийсь хворий псих, який так обожнює свій бізнес, що той приносить йому більше збудження, ніж власна дружина.  

 Сергій Петрович належав до тих чоловіків, які вважали себе королями, приписуючи собі владу над світом лише завдяки товстому гаманцю. Він ходив так, ніби володів усіма компаніями України, і міг міняти машини щодня тільки тому, що вчорашня йому набридла. 

 Уся Петровичева «КОМПАНІЯ» зводилася до однієї фури й одного нещасного водія, на якого він валив усі проблеми. І при цьому Вадим мусив оплачувати дорогу з власної кишені? Може, старому кортіло зводити жінку в дорогий ресторан, спустити гроші на чергову забаганку? Добре, але тоді хай не називає це циркове шоу словом «КОМПАНІЯ», а дотримується бодай якихось принципів, як належить начальнику.   

 Вадим вкотре стис кермо.

 — Та бляха, нахєр воно мені треба? Паритися через старого козла, — процідив він до себе, щоб хоч якось розірвати ту дорожню тишу. 

 Його зосередженість на темній трасі раз по раз збивав яскраво-червоний вогник індикатора пального. Соляри мусить вистачити принаймні на сто двадцять кілометрів до Старокостянтинова. Втім, якщо порівняти з відстанню, яку йому потрібно подолати, це радше така собі затяжка цигарки перед тим, як вогник дотліє й обпече тобі пальці. Петрович наче простягнув йому склянку водички посеред Сахари й мовив: «ТРИМАЙСЯ».