- 25 -

Минуле, яке понівечило майбутнє

Севіль сиділа на підвіконні величезного вікна, своєї власної кімнати в притулку, що стала новим її будинком. В чудовому прихилищі з білосніжними гладкими стелями, мармуровою підлогою та кремезними ажурними люстрами – чудова окрема кімната, яку виділяли кожному учневі. Письмовий стіл, табурет, невеличка шафа в якій лежала постіль зі змінний одяг, невеличкий горщик з квітами Антуріума, в знак пошани Купідона – набір був стандартний для всіх дітей.

Тарадан – був притулком, чиї вихованці були привезені чи не з всіх кутків королівства Вогню. Всі мали різний вік, стать, колір шкіри, але всі вони були так званою однією сім’ю, в очах яких завжди відображалось: втрачена любов, сім’я, дружба, симпатія, горе та розлука, надії. Вихователі Тарадан – мали не гласне правило, й дотримувались його чітко. Вони викорінювали будь-які зайві почуття в дітей уже з перших днів їхнього перебування в притулку, не забуваючи їм нагадувати, що їх батьки облишили і окрім себе самих, їх ніхто не врятує та не допоможе.

«Цей світ не потурбується про вас. Тож залиште своє скигління для подушки, тут всім байдуже до вас!»

Коли Севіль переступила поріг притулку, вона була розбитою в буквальному сенсі. Вона відмовлялась їсти, пити й говорити. Височезна огорожа, яка відокремлювала притулок од зовнішнього світу, була її власною тюрмою, до котрої вона потрапила не зі своєї волі. Їй взагалі не було куди йти і з ким залишитись.

Тієї ночі солодке сновидіння Севіль розчинилося в їдкому диму полум’я, що охопив весь будинок, маминому крику, та втратою свідомості. Прийшовши до тями, Севіль зрозуміла, що стоїть перед  спаленим до тла власним будинком, поруч купа незнайомих людей що метушились, не помічаючи її присутності. Севіль поглянула на власні руки, на яких шкіра приймала різні химерні візерунки та набувала дивних відтінків. Їй не боліло, принаймні на руках. Вона просто почала йти зовсім в іншу сторону від будинку. Йшла, доки незнайомі руки високого темноволосого хлопчиська її не обійняли. Севіль не бачила обличчя, хоч дивилась на нього, як він турботливо витирає їй сльози.

Більше вона нічого не пам’ятала про той день. Невеличке одіяльце, книжка – це все що вціліло з будинку, і все що було тільки її.

— Якщо ти подохнеш, не буде жодної людини, яка тебе оплакуватиме, — поставивши тацю з кашею, суворо промовила вихователька, на ім'я Каліопа Янг. Вихователька заходила завжди не стукаючи в двері. — Тут тобі дещо залишили. Не знаю хто, але в записці наголошено, щоб ти це отримала обов’язково.

Янг залишила невеличку коробку загорнуту в руду стрічку, на столі поруч з тацею.

— Севіль, — затримавшись в дверному отворі Янг, звернулась до дівчинки. — Ти тут не одна, хто страждає. Не марнуй подарованого Купідоном життя. Ти володієш могутньою силою, справжня дурість не використати це. Ти ще юна й справжні випробування тебе чекають попереду.

— Я спалила власний дім, — Севіль вперше заговорила. — Уві сні.

— Тож не ціле королівство, — Янг стояла на місці.

— Мама мене врятувала, але сама… — сльози покотилися по щоках Севіль, а грудка застрягла в її горлі.

Одерштейн не могла вимовити, що причиною смерті мами стала саме її магія.

— Батьки завжди рятують своїх дітей. Це їхній прямий обов’язок, вберегти своє чадо від всіх негараздів. Щоб вони не накоїли. Ліпше подумай, чи хотіла б твоя мама, щоб ти ось так існувала? Відмовлялась від їжі, не розмовляла, й сиділа цілими днями в кімнаті?

Севіль похитала головою, витираючи сльози маленькими рученятами, що були перебинтовані вже як місяць.

—  Твоя мама неодмінно тобі б сказала – мрій, жадай, навчайся, йди завжди до кінця, — Каліопа вийшла з кімнати. — Як з’їси кашу, занеси тацю в столову, — вона зачинила за собою двері.

Це було вперше й востаннє, коли Каліопа Янг виявила свою люб’язність, й не плювалася іронічною отрутою, за що Севіль їй була дуже вдячна. Саме ці слова їй потрібні були.

Севіль через місять малося виповнитися повних шість років, але їй прийшлось подорослішати й усвідомити, що часу немає для дитячих забав. Вона злізла з підвіконня, й відразу  накинулась на кашу, яка була зовсім не солона, але саме в той день смачна як ніколи. Вона запихала в себе кашу, й гучно ридала, запиваючи все чаєм, який був надто солодкий.

Коли істерика минула, та таця з їжею була спустошена, Севіль потягнулась до загадкової коробки зі стрічкою, яка була такого ж кольору як її волосся.

— Рукавиці?

Вона здивовано кілька хвилин їх розглядала, не розуміючи, що за дивний подарунок їй надіслали. На дні коробки лежав невеличкий конверт з листом, який Севіль навіть не відразу помітила, так як він зливався кольором з коробкою. Вона зачитала листа в голос:

Дорога Севіль, мені дуже прикро, що тобі прийшлось подібне пережити. Вибач, що не зміг вчасно допомогти…

Я давній знайомий твоєї мами, більше подробиць написати про себе не можу, але тобі й знати не потрібно.

Я надсилаю тобі унікальний подарунок, який допоможе тобі не боятися власної сили. Не боятися себе! Це древній і рідкісний артефакт, який здатний блокувати неконтрольовану магію. Він завжди підлаштовується під того, хто ним володіє. З ним ти можеш робити всі звичні речі, що й завжди, не хвилюючись, що твоя магія вийде з під контролю. Як навчися контролю, знімеш в будь-який момент. А ще, вони допоможуть загоїтися твоїм рученятам, якщо ти їх одягнеш відразу.