- 22 -

Сімейство Яконгберів за час свого правління збудувало чимало фортець, садів, селищ, замків, вклавши в це достатньо статків, перетворивши королівство Вогню на справжню архітектурну окрасу. В жодному іншому королівстві не було стільки замків та краси.

Замок Діо, що названий на честь міста, в якому розташовувався, був справжньою перлиною та окрасою Вогню. Діо мав п’ять основних гостроверхих веж які з’єднувались між собою довгими коридорами, що вели до центрального залу де відбувались танці та пишні бали. Три поверхи з кількома сотнями кімнат які вміщували близько семи тисяч людей одночасно та напіввідкритою терасою, що знаходилась на самісінькому даху. Кілька додаткових поверхів були заглиблені в землю, були закритим для відвідування. В підземеллі перепліталися секретні тунелі в яких були додаткові виходи для відступу та з яких можна було потрапити в будь-яке місце замку. Коли замок віддали у використання легіону, всю територію разом із садами та відкритими площами було огороджено високою стіною, щоб розмістити полігони та приховати тренування солдатів від звичайного люду, яких життя було далеке від військової служби.

Севіль добре знала історію замка Діо, ще до того, як потрапила в нього. Вона мріяла про те, що як вийде з притулку відвідає його. Але не думала, що відвідування відбудеться саме так.

Проживаючи в замку, Одерштейн сьогодні вранці загадала, як колись на уроках, розглядала фотокартки таємничо-містичного Діо, збудованого кілька століть назад. Маленька мрія, маленької Севіль здійснилась, але де що інакше. Цілісінька історія Діо жила в кожній шпарині замку, була відкрита до читання. Севіль усвідомила, що не хоче, щоб це відчуття її колись покинуло.

«Я хочу стати хорошим солдатом легіону Фенікса. Хочу увійти в історію, як дівчина, що змогла! Хочу, щоб через кілька століть про мене говорила, як про сімейство Яконгберів! Хочу…»

Її меланхолічні думки порушила злива, яка раптово розпочалась, надто голосно та розлючено. Севіль підійшла до вікна, не кваплячись відкривати завіси.

— Ален?! Що він робить в таку негоду на полігоні?

Вона кілька секунд спостерігала, як Ален попри зливу, грюкіт небес та яскраві спалахи блискавиці продовжував безупинно бігти. Севіль підійшла до шафи, де в неї висіла парасоля, взявши її, вона відправилась на полігон.

Одерштейн не просто йшла по коридорі, в якому кожна шпарина дихала історією, вона бігла, мов навіжена. Кілька хвилин назад, вона поринала в спогади притулку, згадуючи, як мріяла про цей замок та як сильно бажала потрапити в середину, а зараз навіть не звертала увагу.

Севіль зупинилась тільки тоді, коли була на полігоні, тяжко дихаючи. Сирість повітря вдарила по ніздрям, а волога змусила зіщулитись. Вона одягнена була легко, продув вітру її тверезили як ніколи. Ален навіть не поглянув на неї, продовжуючи біг по колу.

— Що ти робиш?

— Тренуюся, — Ален обійшовся коротко фразою.

— В негоду?

— Я – солдат, Севіль.

Молодший Блазі сповільнив біг, а потім зовсім зупинився, розпочавши присідати.

— Алене, — вона підійшла до нього з парасолькою, дивлячись як його форма промокла буквально до нитки. — Я хотіла з тобою поговорити.

— Говори. Мені це не заважає.

Вона відчувала в його голосі холодний протяг, що був набагато морознішим за сьогоднішні пориви вітру.

— Ти ображаєшся на мене?

— Ти щось погане скоїла, за що я повинен на тебе ображатись?

Севіль не знала, що відповісти, тому мовчки протягнула парасолю, тримаючи її над Аленом, коли той присідав. Краплі дощу були крижаними, швидко намочивши одяг Одерштейн.

— Ти застудишся.

— Ти також.

— Мені потрібно провітрити голову.

Севіль різко склала парасолю, відклавши в бік, ставши навпроти Алена, вона також почала присідати.

— Що ти робиш? — запитав Блазі.

— Провітрюю голову, — вона присідала в такт Алену, не відстаючи від нього. — Я злюся на тебе.

— На мене?! Пхах, — глухий сміх вирвався з його горла. — Чому?

— Ти, не дивишся на мене.

— Не правда!

— Так краще, — промовила Севіль, зустрівшись з ним поглядом. —  Алене, не ховай від мене очей. Так, це сталося, я переспала за капітаном. Довго цілувались й багато кохались, — при цих словах на її губах з’явилася посмішка, а на щоках рум’янець. — І ця ніч була одною із найкращих у моєму житті. І в старості, я буду згадувати про це, не думаючи, що то була помилка. Знаю. Ти попереджав. І знаю,  що він мій капітан, а я його підлегла. Навіть не відібрана в основний склад. І не відомо, чи зможу я пройти відбір в солдати. Алене, Райвель мені до нестями подобається. Якби я мала змогу і повернула час назад, я б все повторила, нічого не змінюючи. То ж, будь ласка, не засуджуй мене. Через одну ніч з капітаном, не псуймо наші стосунки, бо донедавна ти навіть не знав про моє існування, — останні її слова вийшли тихими. — Мені не потрібна опіка старшого брата. Мені потрібен друг. То ж… ми ще друзі?

— Севіль, друзями відразу не стають, лиш назвавши  один одного «другом».