- 17 -

Бернар Феслер ледь не луснув від злості та невдоволення, що накрили його мов крижаний снігопад в сорокаградусний липневий день. Візит його дорогоцінного сина до спадкоємеця. Водяного королівства, було ще тою дилемою. Бернар чудово розумів, що центром проблеми було не ув’язнення підлеглого, про якого він вже потурбувався, а саме донька Амадея Лундберга. Він розривався між обов’язком короні, честю та посмертною обіцянкою друзям, сім’єю. Беранр не здатний був обрати рішення, яке було б правильним та без наслідків. Кожний обраний ним шлях вів до прикрих результатів. 

«Райвель ти абсолютна копія своєї матері. Райвіна тобою б пишалася!»

В житті Феслера не було жодного дня, коли він  би піддався сумнівався в Райвелі та його рішеннях. Стільки б не було років всиновленому сину, але він завжди діяв та приймав рішення з холодним розумом. Цього разу, головнокомандувач Вогняного королівства, чудово усвідомлював вчинки вже дорослого Амстронга, які були імпульсивними, легковажними.

— Мій синку, —  потираючи спітніле чоло, хрипло викрикнув Феслер. — Чому саме вона, запала тобі в душу! Ох, що ж буде коїтись?! — він зміряв залу широкими кроками від стіни до стіни, тяжко крехтячи-видихаючи, відчуваючи страшенну задуху та тяжкість в грудях. — Нічого! Нічого страшного в цьому немає! Кохання не злочин! Мій любий синку, я подбаю про тебе. Про всі твої наслідки. Йди за покликом серця, не зупиняйся! А я, зроблю все можливе, щоб твої перешкоди танули, мов цукор в каві! 

***

Двері кімнати різко відчинились, привертаючи увагу двох чоловіків, що стурбовано переглянулись між собою. У дверному отворі стояв один з охоронців, діловито схрестивши руки на грудях. Ні Зоран, ні Рован жодного разу не помічали охоронця, що завітав до них в кімнату.

Незнайомець був озброєним: на поясі мав прикріплений вогняний батіг та вогняні гранати, які можна було з легкістю активувати висмикнувши кільце-запобіжник. Його погляд не виражав приязності чи люб’язності, скоріше ворожість та злість.

— Капітан Вогняного Аспіда Рован Енвуд та старший лейтенант Вогняного Фенікса Зоран Блазі, — він назвав їхні імена, кривлячи губами, мов перекривляючи, — попрошу вас звільнити лікарняні ліжка. Ви змінюєте госпіталь. В іншому місці про вас ліпше потурбуються та пришвидшать відновлення.

— Нас переводять в інший госпіталь? — запитав Зоран.

Блазі буквально вскочив із ліжка на ноги, від чого охоронець нервово смикнувся руками до свого пояса.

— Так. Вам мої слова не зрозумілі, чи вам тут вуха позакладало?! — розприскуючи слиною, з підвищеною інтонацією промовив охоронець.

— Хто віддав наказ? — спокійно промовив Рован, який весь час не зводив погляду із незнайомця.

— Не в моїх повноваженнях розголошувати листи вищих по званню.

— Солдате! — Рован різко підвівся, здолавши в лічені секунди відстань між ліжком та охоронцем. — Відповідай негайно! — Рован схопив солдата на грудях за уніформу, практично піднімаючи його над собою. — Якщо тут заблокована магія, це не означає, що ми слабкі та безпорадні. Ти моргнути не встигнеш, як я проломлю тобі череп.

— Капітане Енвуд… — пискляво промовив охоронець, чіпляючись руками за руку Рована. — Відпустіть, прошу вас!

— Роване, він того не вартий, — втрутився Зоран.

— Нахаба, — Енвуд жбурнув охоронця, мов той був гидкою ганчіркою. — Відповідай, інакше я не відповідаю за себе.

— Що тут відбувається? — запитав головний охоронець шпиталю.

 З обох сторін коридору прибігли решта охоронців тримаючи руки на зброї.

***

Вітер повільно відривав осінню листву, вкриваючи зелений килим, жовтим. Прохолода неквапливо наближалась, просочуючись в повітрі першими заморозками та ледь помітним інеєм. В небосхилі всюди чувся прощальний клекіт птахів.

— З настанням жовтня, істинно розкривається осінь.

Райвель Амстронг заплющив очі, підставляючи обличчя холодним променям сонця. Він обожнював кожну пору року, адже всі вони мали свою неповторність та красу. А ще, Райвель до нестями любив Діор, в якому він знаходив умиротворення та спокій. Місто, що відвалене від столиці Перш, в якому завжди надмірна метушня та крижаного Алревог, який переповнений негативними емоціями, одвічним суперництвом, інтригами. Тут було все для щасливого та спокійного життя.

Увійшовши в місто, капітан невдоволено скривився, коли помітив купу вивісок із надписом: «Жовтневий бал-маскарад».

— Тепер ось що ти мав на увазі, коли говорив: до скорої зустрічі! Скасувати цю подію, не в моїх силах, — він нахмурив невдоволено брови, розтягуючи губи в злій посмішці. — Що ж вибору немає, доведеться грати брудно!

***

Сонно потираючи очі, Севіль направлялась до аудиторії, де її чекав Ален Блазі та його предмет  –  виживання в польових умовах. За останні дні, предмет що викладав Ален, розпочинався вперше й за новим розкладом Одерштейн чекало щонайменше п'ятнадцять годин на тиждень.

Севіль сприймала Алена як викладача, серйозно, тому підготовилась, прочитавши половину підручника, щоб розуміти ліпше матеріал. Для неї стало повною несподіванкою, коли замість тексту про виживання в книзі містилось купа інформації про трави, їхню класифікацію, медичні зілля.