- 9 -

Подорож двох вогняних магів по величезному та безкрайньому морю пригнічувати бунт водяних магів, було зовсім не раціональним та хорошим рішенням. Підкріплення відставало від них в добрих три дні. Щойно Рован Енвуд та Зоран Блазі прибули до міста Інгсодеса, королівства Води, пришвартувавши корабель, як відразу зрозуміли -  чутки були не просто чутками. На причалі та в самому місті не виявилось жодного мага вогню. Зоран наполягав усупереч командиру Енвуду, зачекати та не вступати в бійку у відкриту з магами води, які переважали їх в численній кількості.

Ніхто з Інгсодеса не рвався в бій, всі мирні жителі містечка були евакуйовані, а замість них професійні чаклуни, з два десятки чи навіть більше. Викривати зрадники себе не квапили. На їхній стороні було географічне розташування, численність, але не закон.

Провівши два дні в місті, обережно вивчаючи все довкола, Зоран дійшов до висновку, що їм необхідне підкріплення, якомога швидше. Випробовувати долю в бійці, де перемога не на їхньому боці, він не бажав.

— Щоб б ми не запропонували – їх це не буде влаштовувати, — знаходитись на ворожій території навіть вдаючи мир, було гнітюче для Блазі. — Битви не оминути. Питання часу та терпіння – хто перший переступить межу. Нападемо ми – розцінюватиметься як напад на магів води. Нападуть вони – підла зрада.

— Їх не влаштовує єдність Імперії та почесна капітуляція, яка була складена всіма королівствами. Королівство вогню склало зброю за домовленістю, навело лад, не втручаючись в їхню королівську династію. А тепер вони вирішили підіймати бунт?! — Рован ледь стримував внутрішній вогонь, який був цілим вулканом. — Два десята магів води, які уявили собі, що можуть так легко підривати авторитет нашого короля і залишитись живими?! Нахаби!

— Капітане Енвуд, їх більше чим два десятки.

— Начхати! Нам головне, щоб вони зробили перший крок, після того, як прибуде підмога.

Зоран був вдячний сімейству Енвуд, які потурбувались про комфортний корабель на якому було все задля подорожі та ночівлі. Їжа, вода, зручна постіль. Їм не потрібно було хвилюватись про підсипану отруту, чи напад серед ночі – розставлені пастки, навіть те, було на кораблі.  

— Почалося, вони тут…

— Хто тут… — Енвуд не встиг продовжити, як відчув шалене коливання корабля. — Довго не барилися, — Рован всміхнувся широкою посмішкою, мов оскаженілий пес. — Не змушуватимемо їх чекати, — Рован зібрав руки в замок, вивертаючи їх до приємного хрускоту. — Покажемо їм волю вогню!

— Так, — коротко відповів Зоран, йдучи за капітаном Вогняного Аспіда.

***

Севіль розплющила очі, почуваючи себе енергійно, повною сил та бадьорості. Спустошення яке її останнім часом гнітило  повністю зникло. Севіль ліниво потягнулась, в задоволення позіхнула, не кваплячись покидати тепле, комфортне ліжко. Вона не відразу зрозуміла, що знаходиться не у своїй кімнаті. Не у своєму ліжку. Не у своїх нічній сорочці. 

 Різке усвідомлення підірвало Севіль з ліжка. В кутку кімнати зі схрещеними руками та ногами, сидів проїдаючи її поглядом капітан. Покої однозначно належала Райвелю Амстронгу. Простора, світла кімната була аж надто не затишною – широке ліжко, шафа, крісло та невеличкий комод. Мінімалізм в меблях був занадто очевидним, якби Севіль не знаходилась у ліжку, то зовсім би подумала, що кімната не жила.

Лице Одерштейн залилось рум’янцем. Останнє що вона пам’ятала – поцілунок. Перед поцілунком гучна заява про намір піти з легіону і ще там щось… інші спогади затьмарював – палкий, солодкий поцілунок. Севіль сильніше натягнула на себе ковдру в яку вчепилась руками, мов та була рятівною шлюпкою. Вона розуміла що з одягу окрім -  спідньої білизни, рукавиць та практично прозорої короткої чоловічої сорочки, більше нічого не було.

«Зовсім збожеволіла! Здуріла! Втратила весь здоровий глузд! Як я могла поцілувати капітана?! Сором!» — нервування Севіль перетворилось в легке тремтіння яке вона не могла контролювати.

— Прокинулась?

Райвель не виглядав розлюченим, хіба що погляд, який не можна було передбачити – хороший то був знак, чи навпаки.

— Так.

—  Одерштейн, ви добре себе почуваєте?

Райвель прижмурив очі, повільно піднімаючись з крісла. Він був схожий на хижака, який чатує свою здобич. Севіль палала від сорому, відчуваючи як власна температура тіла підіймалася. Вона мріяла буквально провалитись крізь землю, а не стояти в кімнаті величного та привабливого капітана Райвеля Амстронга.

Ситуація, що склалась була абсолютно абсурдною. Доля зіграла з Севіль поганий жарт, відправивши її в легіон, де були одні чоловіки, змусивши закохатись саме в капітана Райвеля, серце якого було сховане під грудами льоду.  Найгіршим з усього для Севіль було усвідомлення власних почуттів. Вона не розуміла коли саме закохалась в крижаного Райвеля. Симпатія була її з першого погляду, чи з першого приниження яке відчула від нього, чи можливо його дотик до рук, змусив закохатися її.  Одерштейн не могла контролювати власні гормони, тіло тягнуло магнітом до капітана, який здавалось навмисне використовував свої майстерні способи зваблення.

— Так.

— Одерштейн, —  Амстронг повільно наблизився до неї, ледь зберігаючи відстань в метр. — Ви в мене закохались? — Він дивився на неї рівно, майже не моргаючи. Серйозно настільки, що в Севіль складалось враження, що їхня розмова це частина якоїсь королівської наради. Серце пришвидшило стукіт, відлунням відбиваючись в вухах. — Севіль, — Райвель вперше промовив її ім’я. Ніжно без звинувачення чи гонору. — Тобі не можна в мене закохуватись! — останні слова, капітан практично прошепотів над її вухом, лагідно прикриваючи тіло ковдрою, яка вислизнула з рук.