- 8 -

— Ми з’їли пончики, покатались на конях, подивились на папуг та змій. Є ще щось, щоб ти хотіла зробити? — Аніда дивилась на щасливе обличчя доньки й сама вона ставала щасливішою.

Аніда давно не відчувала себе так неймовірно щасливою. Севіль дарувала їй душевний спокій. В маленькій, зовсім крихітній дівчинці, що була доросла не по роках, Аніда бачила точну копію своєї обожнюваної молодшої сестри. Її мрією і найсильнішим бажанням було гідно виховати Севіль і дати все, що лише сама мала.

— Так! Є дещо, це дуже-дуже для мене важливе!

— І що ж це?

— Почитай мені, — Севіль дістала із рюкзака книгу, яку їй подарувала колись Аніда.

— Що прямо тут?

— Так, — Севіль підсунулась до мами ближче, лягаючи їй на коліна, повністю вміщуючись на гойдалці, що повільно колихалась. — Тут спокійно й затишно, я хочу послухати твій голос, мамо.

Серце Аніди стислося. Скільки було любові вкладено в слово – «мама».

— Ну добре, — Аніда взяла до рук книгу, перед цим провівши по чолі доньки.

Колись давно, коли світ був інакшим, існувало величне царство де правив могутній та сильний король. В короля була найпрекрасніша в сьому світі донечка. Король жадав одруження доньки, але він не знав, що вона вже віддала своє серце. Принцеса понад усе кохала свого підданого, який не був лицарем, не мав знатного роду чи багатства. Він навіть в руках не вмів тримати зброї, не ходив в лицарські набіги, не здобував войовничої слави. Він був звичайним юнаком, якому вдавалось розсмішити принцесу своїми історіями про похід на ринок чи готування сніданку. Юнак без гроша в кишені, дарував принцесі польові квіти зібрані на світанку; читав з нею книги, дивився на зорі.

І ось одного дня король звелів вивісити оголошення для всіх своїх піданних, що віддає він свою єдину спадкоємицю за принца із сусіднього королівства. Буде величний банкет з музиками та веселощами. Всі запрошені на радісну подію.

 Принцеса не хотіла жити без коханого, не хотіла шлюбу з принцом. Батько не міг дозволити донці бути з простолюдином. Весілля мало відбутися на день Всіх Закоханих, де принц та принцеса скріпили б своє кохання отримавши стрілу Купідона.

 Принцеса не бажала жити з немилим. Втекла вона з весілля зі своїм коханим. Вони вбігли в першу попавшу на очі вежу, стали навколішки й стали молити могутнього Купідона, що той благословив їхнє щире кохання та допоміг.

Бог кохання відгукнувся на молитви, але запізно. Охоронці вистрелили стрілою в коханого принцеси, проткнувши йому серце. Принцеса заплакала, обіймаючи свого милого.

Купідону стало шкода закоханих, і щоб врятувати їх, він змахнув рукою, перетворивши двох молодих людей на кущ красивих квітів – Антуріум.

Червоні пелюстки огортали стрілоподібну серцевину, виструнчившись на довгих черешках, які оповивали овально-загострені зелені листки. Серцевиною став – юнак, пелюсткою – принцеса. Купідон увічнив кохання молодят назавжди, давши їм можливість бути завжди поруч.

— Антуріум це ж ті квіти, що ти мамо продаєш, так? Але ти писала іншу назву…

— Так донечко, в них є ще одна назва. Стріла купідона. Їх завжди купують на дня Купідона, вшановуючи його.

— Обожнюю цю казку, — сонно пробурмотала Севіль, — і квіти ті, мої улюблені…

***

— Вибачте, — Севіль буквально вирвалась з обіймів капітана, мов навіжена яку облили кип’ятком. Її обличчя розчервонілось, а вуста побліднули. —   Такого більше не повториться!

— Одерштейн пройдіть в кабінет триста сімнадцятий. У вас там заняття. Я підійду, після того, як приведу себе в належний вигляд.

Райвель навіть не моргнув за свій зовнішній вигляд, з такою ж прямою поставою, гордовитим поглядом залишився стояти на місці, мов нічого не траплялось з його одягом.

Непохитний майже в ні в чому, величний капітан Амстронг.

— Решта, — капітан поглянув на братів близнюків, на його обличчі окрім надмірного погляду більше не було жодних емоцій. — Повторіть ранкове тренування Зорана Блазі. Всі!

— Я говорив, що добром це не закінчиться, — невдоволено прошепотів Бастіан, коли силует капітана в коридорі віддалився.

***

Зайшовши до кабінету, для якого Севіль знадобилось докласти зусиль, щоб відшукати, навіть тричі запитати в прохожих солдатів дорогу. Вона дістала із сумки  блокнот, де мала розпорядок занять. Зараз би мало бути тренування на полігоні із Зораном, але  натомість всі новобранці виконували фізичні навантаження без неї. Вона прочекала в аудиторії хвилин п'ятнадцять, і за цей час встигла до найменших деталь все розгледіти: боксерську грушу та постелені мати; цупкий канат, що кріпився не досить надійно до стелі; величезну рельєфну бетону стіну, яка була покрита ледь помітними срібними нитками.

В кабінет увійшов Райвель, в такій же білосніжній сорочці, з розстебнутими на шиї ґудзиками. Севіль навіть якби й хотіла, то не змогла б дивитись капітану в очі, надто привертали ті кляті ґудзики її увагу, а в голові всі думки були про дотик губами до його шкіри. А ще Севіль не було комфортно знаходитись на одинці з капітаном. Навіть одна думка про те, що він сидів кілька днів біля її ліжка, змушувало кров кипіти, а втрата самоконтролю додавала ще більших незручностей.