- 4 -

— Доню, ти чого не спиш? — відкрив двері в дитячу кімнату, запитала жінка, побачивши нічник, в якому палахкотіло полум’я.

— Читаю книжку, яку ти мені подарувала. Вона мене заспокоює.

— А що тебе турбує, поділишся зі мною? — жінка увійшла в кімнату, сіла на край ліжка. — Що в тебе сталося?

— Тільки ти сильно не нервуй, добре?

— Гаразд. Обіцяю спокійно вислухати, — жінка перехрестила вказівний та середній палець на лівій руці, — обіцянка скріплена, — посмішка ковзнула на її губах.

Аніда Одерштейн заправила руде пасмо за вухо, після чого забрала з рук доньки книгу, вкривши її ковдрою.

—  Сьогодні я гралася в саду, не надягла на голову картуза від сонця. Я знаю, що ти багато разів мені це говорила, берегти голову від сонячного проміння, але я тебе не послухала.  Коли відчула головний біль, я хотіла повернутись до будинку, але надокучливі птахи розсердились і напали на мене.

— Напали? — перепитала Аніда. — Які саме птахи, і як вони напали?

— Ті, які завжди викльовують насіння квітів які ти садиш.

— Ворони?

— Так-так! Саме вони. Вони напали на мене, хотіли мені долоні поклювати. Мамо, вони робили мені боляче.

— Сонечко, що сталося далі?

— Я… спалила їх. Всіх. До тла.

Аніда не зводила погляду з доньки, яка дістала з під ковдри маленькі рученята розвернувши до неї долонями. Глибокі криваві рани залишені дзьобами птахів на ніжній шкірі п’ятирічної дівчинки, виглядали страшенними. Аніда знала чудово, птахи не просто так напали на її доньку. Ворони були передвісниками смерті.

***

Амстронг усвідомлював, що своїми діями ще більше додає масло в вогонь, беручи Одерштейн особисто тренувати. Ніхто із капітанів, які очолювали легіони не брав підопічних, які б ті не виявляли успіхів в магії та не були обдарованими. Райвель ненавидів брехню, несправедливість, в дитинстві, було того достатньо. Настільки все вплинуло на його сформування, що в дорослому віці він намагався дотримуватись чеснот, які він жадав зробити своїм девізом по життю.  Юнацькі мрії розбились в той же момент, коли він став на службу імператору, та очолив найсильніший імператорський легіон. Політика була дрімучим лісом, де місця істині, справедливості та правді не було місця. Щоб досягти висот, Амстронгу прийшлось жертвувати власними принципами, поглянути в доросле життя та зрозуміти – світ зовсім не такий, як зображують в книгах.

Не кваплячись, Райвель йшов до стадіону, де його чекала Севіль. Він дивився на свою підопічну, намагаючись в ній розгледіти майбутню імператрицю, яка з всією поважністю сидить на троні, утримуючи тягар корони, який на неї звалився. Чи був то насміх долі – дівчисько з притулку на троні, чи золотий квиток, Райвель не знав. Він взагалі  не бажав вплутуватись в королівські інтриги, опікувати дівчисько, яке мало б стати уособленням чистої магії вогню.

— Одерштейн, за правилами легіону, на вас не має бути нічого зайвого, окрім виданої уніформи, — він поглянув на її рукавиці. — Порушуєте з першого ж дня. Чи для вас правила не писані?

— Вибачте, але я без них не можу.

Варто було Севіль заговорити, як Райвель відразу відчував, як кип’яток розходиться по його венах.

— Знімайте, — сухо він промовив, змірюючи її зверхнім поглядом.

— Я спалю тут все до тла!

— Одерштейн, на моїй пам’яті жодного разу не було такого, щоб я не вгамував новобранця, який не може контролювати свій хаос. — Райвель розстебнув кілька ґудзиків на ворітнику, розминаючи нахилами вправо-вліво шию. — Одерештейн, я не зі стіною розмовляю. Мені потрібно розуміти ваш рівень магії. Як мені це зробити, коли ви натягли пригнічувальний артефакт на себе?

Оголені ключиці капітана виглядали ще більше привабливішими, ніж могла собі уявити Севіль.

— Капітане, ви справді зможете зупинити мене?

— Одерштейн, не мороч мені голову. Знімай ті кляті рукавиці або я зніму їх силою.

Більше Севіль не потрібно було повторювати. Вона відразу їх зняла, засовуючи в кишеню штанів. Вона очікувала вогняного вибуху, підняття температури, чи втрати свідомості від не контрольованості, але нічого не відбулося.

— Нічого, — тихо вона вимовила.

Севіль оглядала власні кисті рук, зовсім забувши, які страхітливі рубці вкривали її шкіру. Вона носила рукавички не тільки щоб подавити власну силу, а й приховати наслідки кошмарного хаосу. Власний хаос, який вона не втримала, і який лишив на ній шрами, як доказ, найжахливішого дня в її житті.

— Одерштейн, коли ви востаннє їх знімали?

В очах Райвеля не було огиди, він дивився на руки Одерштейн, ніби на них нічого незвичного не було. Ніби на її руках не були видні прожилки вен та судин, зморщеної пігментної шкіри та рельєфних рубців.

— Я не пам’ятаю.

Севіль жадала знову натягти рукавиці, приховати кошмарні кисті рук, які вкривали її майже до ліктя.

— Напружте тоді свою пам'ять, поки будете згадувати, станьте в бойову готовність, до мене спиною. — Райвель почекав, доки Одерштейн розвернеться, після чого підійшов до неї майже впритул. Севіль не сіпнулась, коли подих Амстронга пройшовся над її правим вухом. — Ноги на ширині лінії стегон, — він не вимушено торкнувся її стегон руками. — Паралельно один одному. Крок лівою ногою вперед, коліна злегка зігнуті. Корпус тримати трохи нахиленим вперед, — Райвель майже торкався грудною кліткою її спини, нахиляючи вперед. — Вага тіла знаходиться повністю на лівій нозі. Руки знаходяться зігнуті в кистях, навхрест, закриваючи грудну клітку, долоні випрямлені. — Він говорив прямо, невимушено, тоді як серце Севіль прискорило серцебиття. Вона не могла зосередитись. — Наносячи атаку, руки одночасно розходяться паралельно одна одній, вивільняючи потік вогню, — Райвель продемонстрував схрещені руки перед її обличчям, практично обіймаючи та випускаючи невеличкий шар вогню. —  При захисті та блоку чужої атаки, руки схрещуються назад на грудях. Долоні та пальці ніякім разі не згинаємо. Тепер спробуй сама Одерштейн, випусти магію. Я стою напохваті, хвилюватись немає потреби.