- 2 -

Повноцінний перший ранок як новачка в легіоні видався надто спокійним і умиротвореним. Покинулась Одерштейн від дружнього співу новобранців, які марширували на місці. Севіль очікувала якогось раннього підйому, жахливої зарядки й подібних випробувань, які їй не дістались, але дістались її колегам. Все ж вона мала особливе відношення, це її бентежило й одночасно викликало нерозуміння ситуації.

Близько дев’ятої, зголоднівши, Севіль прийшла до столової, де застала купу новобранців. Їхня форма відрізнялась, а ще відрізнялась і сама Севіль. Вона була не лише єдиною дівчиною, але і тою, хто не мав форми. Жваве перемовляння на кілька секунд стихло, щойно вона переступила поріг столової. Погляди всіх присутніх були приковані до неї, ніби вона була рідкісним експонатом в музеї. Одерштейн вирішила не зациклюватись, мовчки взяла з таці розніс, направившись до віконець, де видавали сніданок. Косі погляди супроводжували Севіль, ні на мить не пропускаючи жодних її дій.

— Добрий ранок, — ввічливо привіталась Севіль. — Можна склянку молока і дві булочки з корицею?

По іншу сторону прилавка стояв молодий високий хлопчина, який зовсім не був схожий на кухара. Коротко стрижене чорне волосся та рівний, мов під лінійку чубчик, що закривав пів лоба. Пів його обличчя було приховано під маскою, лишаючи відкритими карі, мигдалеподібної форми очі які контрастували на засмаглій його шкірі.

— Тобі можна все, красуне. — Незнайомець всміхнувся, хоч Севіль і не бачила його вуст, але погляд говорив красномовніше. Він подав через віконце замовлення. — Сніданок розпочинається о сьомій. Тоді можна застати полуничні льодяники та інші пряності. Я Ален Блазі, — юнак протягнув руку.

— Севіль Одерштейн, — вона пожала руку, ледь втримуючи розніс. — Ти не дуже схожий на кухаря.

— А я й не кухарь, — через кілька секунд Ален вийшов із-за прилавка, попутно скидаючи з себе халат та маску, відкриваючи своє обличчя. Легка неголеність додавала юнакові віку.  — Моя черга бути на роздачі. За яким столиком сидиш?

— Тут є якесь розмежування столиків?

— Звичайно! — серйозно промовив Ален. Попутно решта присутніх оживились, невимушено розмовляючи, але не випускаючи можливості спостерігати за Севіль. — Ось там в кутку біля вікна, сидять виключно ті, хто має керівні якісь посади. На решті столів, точніше на їх ніжках, є невеличкі цифри, всі сідають поділившись на групи.

— Де тут стіл одинаків?

— Таких тут немає, — всміхнувся Ален, демонструючи милі ямочки на щоках та білосніжні зуби. — Але є столик, за яким є вільне місце. Ходімо, покажу.

Севіль мовчки попрямувала за Аленом, відмічаючи про себе, що він був абсолютно не схожим зі своїм ймовірно братом, який керував новобранцями.

— Дякую, — Севіль сіла за столик, що був розрахований на шість персон, навпроти всівся сам Ален. — Ти тут сидиш один?

— Звичайно ні. Біля тебе з права місце Ліона, зліва – Бастіана. Два брати близнюки, ти відразу зрозумієш, щойно їх побачиш.

— А де вони зараз?

Севіль від ніяковості та такої кількості зацікавлених зівак не могла спокійно відкусити булочку, щипаючи маленькими шматочками й періодично запиваючи молоком. Випічка і молоко були набагато смачнішими, чим в притулку. Одерштейн пожалкувала, що не взяла відразу три, а то й чотири булочки.

— Патрулюють місто. В нас тут графік на чергування в столові, патруль в місті, і решта купа всього. Тобі як новобранцю цей рік нічого не світить. В тебе інший розпорядок.

— Новобранцям можна виходити в місто?

— Лише за перепусткою доки проходить відбір, просто так покидати територію легіону не можна. Це може бути небезпечним.

— А хто дає перепустку?

— Батьки.

— А, ясно, — проковтнувши останній шматок булочки, Севіль запила його молоком. Разом з ним свій дозвіл на перепустку, який їй не бачити, як і власних батьків.  — В мене питання, чи його варто задати Зорану,  до речі ви родичі?

Ален гучно засміявся, від чого всі відразу сконцентрували погляди на їхній столик.

— Я щось сказала не доречне?

— Ні-ні, вибач, просто твій вираз обличчя, такий наївний і невинний. Я не уявляю тебе зовсім на полігоні, скоріше десь на бальних танцях, — вловивши серйозний погляд Севіль, Ален вмить перевів тему. — Так він рідний брат. В нас мама темношкіра, Зорану дістались її гени. Мені татові. Так ти маєш розпорядок чи ні?

— Ні, маю сьогодні забрати в капітана. В нього є якісь робочі часи чи щось подіне?

Ален поглянув на великий годинник, що висів прямісінько над входом в їдальню.

— Він снідати сюди не приходить. Бере каву і йде до кабінету. До дванадцятої він в себе сидить.

— У вас є кава?

Севіль від радості аж прибіднялась на стільці. Єдине, на що Одерштейн могла витратити кошти, які видавали в притулку – це кава, від якої Севіль ставала щасливішою.

— Так. Апарати завжди заповнені. В бібліотеці, біля лекційних кабінетів, вони майже всюди. Тільки треба мати карточку.

— Не кажи мені, що карточки лише для прийнятих солдатів?

— Не кажу. Тобі видадуть, багато приміщень закриті магічним способом, картка – дозволить прохід, і звичайно це для фіксування пересування солдатів і зарплатні, яка туди надходитиме.