Глава тридцять дев’ята Сонце припекло, і вся кров давно пішла в землю

Хлопчик так плакав, так віддався горю, що не бачив і не чув нічого довкола.  Він не помітив, як зникли уламки та вівтар, не чув, як Книжка випустила літери, згорнулася і клацнув золотий замочок, не помітив, як обвалилися стіни і розсипалася дощана підлога.

– Мої руки у крові… На руках моїх кров… Це я у всьому винен… Це я її вбив… – шепотів Яшка, все не наважуючись розтиснути кулаки і подивитися на свої пальці, що, як він відчував, забруднились у крові Чаклунки.

– Крові більше немає. Сонце припекло, і вся кров давно пішла в землю, – почув раптом малюк голос, який здався йому знайомим.

Усвідомивши, що, можливо, за ним спостерігають, у той час, як він думав, що знаходиться у кімнаті сам, Яшка не на жарт розсердився. Він скочив з колін, розплющив очі і обімлів зовсім, бо виявилося, що й кімнати більше немає, а він знаходиться посеред чистого поля, яке від горизонту до горизонту вкрите золотаво-блакитним небесним покривалом. Якби хлопчик не був настільки сердитим, то неодмінно б здивувався. Але зараз, коли він ще відчував на губах солоний присмак сліз, а його серце, вперше пізнавши біль втрати, билося, наче маленька пташка об прути сталевої клітки, Яшка не міг прийняти веселе спекотне сонце, блакитне небо та золотаві пухкі хмари, що мирно гуляли по ньому.

– Що тут відбувається? Що це все означає? – запитав невідомо кого хлопчик.

Поглядаючи на всі боки, він намагався визначити, звідки лунає голос, але в межах видимості йому не вдалося виявити хоч когось, хто б мав рота і міг розмовляти. Навколо – тільки небо та чорна пухка земля, що розсипається під ногами жирними соковитими грудками.

Голос відповів малюкові, правда, повторив те саме, що й хвилиною раніше:

– Крові більше немає. Сонце припекло, і вся кров давно пішла у землю.

– Не вірю! Не може бути! – все упирався Яшка, недовірливо розглядаючи землю у себе під ногами, але ні уламків, ні золота, ні чогось ще, що нагадувало б страшну Відьмину кімнату, він там не знайшов.

– Та глянь ти нарешті на свої руки! – дорікнув хлопчику невидимий володар голосу. – Скільки ж можна боятися?

Вражений, Яшка неохоче послухався поради і все-таки розтиснув кулаки. Він здогадувався, що його руки тепер будуть чистими, і мав рацію: на дитячих рожевих долоньках лежали тільки голівки жовто-бурих квітів, що дражнять ніздрі гіркувато-пряним ароматом. Цьому хлопчик не здивувався і не питав, звідки взялися квіти. Зануривши ніс у долоні, малюк вдихав і вдихав такий рідний і знайомий запах, який нагадував бабусю та її доглянутий садок.

«Схожі на чорнобривці, – дійшов висновку Яшка. – Бабусині улюблені квіти. Бабуся щороку садить їх за парканом».

«Люди ці квіточки вважають простими, – пояснювала вона, тому навряд чи піднімуть руку і зіпсують клумбу».

Сама ж бабуся квіти-сонця дуже поважала і завжди справно доглядала їх, хоча клопотів по городу їй і так вистачало.

Яшка посміхнувся, згадавши, як бабуся, заклавши квіточку за вухо, щоб відчувати її аромат, навіть коли працюєш, розповідала йому казки.

– Бачиш, малюку, на сонячних пелюстках бурі плями, схожі на краплі крові, що запеклися? – запитувала Яшку вона. – Це кров Землі-матінки, яка годує і напоює нас своїми соками. Відчуваєш, як пахне вона спекою і сухими травами? Як пахне вечірньою прохолодою та холодною росою?

– Відчуваю! Відчуваю! – кивав головою малюк, встигнувши закласти за вуха з десяток таких квітів.

Поки Яшка нюхав квіти і згадував дім та своїх рідних, маленькі квіточки строкатим килимом обплели все поле. Заклично піднявши головки до неба, вони ніжно співали, прославляючи літо та любов.

– Цю землю ми назвемо Долиною Чистого Серця, – розповів хлопчику таємничий голос, – і кожен житель Антресолії, прийшовши сюди, зможе вклонитися тій доброті та безмірній любові, які живуть у твоїх маленьких дитячих грудях.

– Та невже? – не повірив малюк. – Вклонитися кому? Вклонитися мені?

– Так. Твоєму Чистому Серцю. Адже завдяки йому Антресолія не загинула! – відповів голос, і цього разу Яшка помітив, як у повітрі виткався образ величезного сірого вовка, з мохнатої шиї якого звисала велика зв'язка ключів.

– Я – Хранитель. Або просто Ключник, – представився вовк, ставши цілком видимим.

– Яша… – назвав своє ім'я хлопчик, хоч не сумнівався, що у цій країні вже всі знають, як його звуть.

На напівзігнутих лапах вовк обійшов навколо малюка, чи то принюхуючись, чи то ритуал у нього був такий. Зв'язка ключів пудовим вантажем волочилась по землі, залишаючи за собою глибокі борозни.

– Милий… Милий Яшо… – ластівся до хлопчика на вигляд такий грізний звір, терся об його руки і облизував сколені пальці.

Яшка не залишився у боргу: на ласку і він відповів ласкою. Запустивши пальці в густу шерсть вовка, малюк трохи почухав його за вухом, ніби це був пухнастий домашній котик, а потім злегка потріпав по загривку. Ключики, що намистом обвивали шию звіра, весело побрязкували, ніби повідомляючи, що й вони раді.

– Ох! Скільки ключів!? Для чого вам стільки? – трохи згодом спитав Яшка. – І навіщо таку тяжкість носити на собі?

– Я – ключник. Я зберігаю втрачені ключі, – коротко відповів вовк, умащуючись животом на запашні квіти.

– Хто міг втратити стільки ключів? І для чого вони? – все запитував хлопчик. – Невже вони такі важливі, щоб їх зберігати?

Хранитель відповів не відразу. Пожувавши стеблинку чорнобривця, вовк виплюнув її і повернувся до хлопчика.

– За допомогою цих ключів можна відімкнути двері до нашого королівства, – пояснив він. – У серці кожної дитини живе віра в дива. Ось вона і є ключем до казки. Але, дорослішаючи, люди найчастіше втрачають цю віру, залишаючи її десь у темних закутках своєї пам'яті. Я знаходжу її, перетворюю на ключик і нанизую ось на цю товсту мотузку.

– Так це втрачена віра... – зрозумів, нарешті, малюк. – Але все ж навіщо її зберігати, якщо люди самі відмовилися від неї та не бажають вірити?