Глава тридцять восьма Від серця до серця дякуємо...

Довга липка пауза, що повисла в повітрі після Яшкиних слів, мучила і вимотувала сумнівами. Може, Книга таки слухає тільки Відьму? Може, виконує лише злі накази? Чи треба було щось сказати або зробити, чого хлопчик не знає? А може, вона просто довго думає і, як татовий домашній комп'ютер, завантажується, обробляючи отриманий наказ?

«Треба почекати, – вирішив малюк. – Якщо знадобиться – повторити спробу знову, щоб, як каже у таких випадках тато, перезавантажити».

На щастя, повторювати не довелося: буква «В» білим світлом висвітлилася на жовтій сторінці і, пульсуючи, розкидала по кімнаті тонкі промінчики-нитки. Скляні уламки, стрепенувшись, жадібно пили світло і відразу випльовували його у вигляді маленьких сонячних зайчиків. Білі зайці сміялися, гралися у квача, стрибали по серцях, немов по оксамитових подушках. Пуф! пуф! – м'яко прогиналися під зайчиками серця, які тепер стали схожі на набиті поролоном червоні пуфики. Світло, що випромінювала літера, взяло у руки відерце з білою олійною фарбою, намочило пензель і одне за одним почало розфарбовувати розм'якшені під теплими променями серця. Пухнасті зайці хвостиками розмазували фарбу, допомагаючи Світлу творити дива.

– У світлих серцях панує доброта! Тільки світлим серцям відкрита краса! – дзвенів скляний хор, випускаючи все нових і нових зайчиків. Їх стало так багато, що в Яшки засльозилися очі, але навіть сльозинки, впіймавши світло, грали і співали разом із хором.

«Тепер я знаю, що таке сльози радості!» – подумав малюк і посміхнувся.

Він змочив палець сльозинкою і розглядав її на світлі. Сльоза пузатою краплею розпливлася по пальцю, по долоні, побігла вниз по руці, трохи затрималася на гострому лікті і плюхнулася на підлогу, де в блискучому скляному розсипі лежало одне з побілілих сердець. Спробувавши сльозу, серце обросло пір'ям, витягло голівку, розправило крила і перетворилося на чубатого поштового голуба. Чари чистої сльози підхопили інші серця, які одне за одним перетворювалися на білих птахів.

Яшці стало весело. Застрибнувши на вівтар, він танцював і довго свистів, вклавши до рота два пальця. А коли насвистівся, малюк змахнув рукою і крикнув голубам:

– Вільні! Вільні! Летіть! Адже у вас тепер є крила!

Білою хмаркою зграя спурхнула до стелі, прорізавши в ній тисячі світлих дірок. Очищені серця любов'ю своєю руйнували чорні стіни темниці, впускали крізь дірки та тріщини снопи сонячних променів, які, змішавшись з чарівним світлом Книги, залили золотом безрозмірну кімнату Відьми.

Стара вже не сиділа, а лежала на підлозі біля вівтаря, опливаючи, мов недогарок свічки, під натиском золотистого світла. Разом із птахами вона втрачала свої сили і тепер мало чим нагадувала ту кровожерливу Відьму, яка колись виривала людські серця. Вона щось шепотіла, але слів не було чути. Яшка зістрибнув з вівтаря, нахилився над нею, упершись руками у свої коліна. Він намагався, щоправда, сам не знав, навіщо, розгадати по губах, що каже йому Стара. Яшка був ще зовсім маленьким і мало що тямив в почуттях, але те, що він відчував по відношенню до безпорадної старої жінки, яка лежить перед ним на підлозі, навряд чи можна було назвати злістю чи ненавистю.

Губи Відьми народжували німі звуки, поєднували їх у склади, а склади – у слова, і слів було багато, проте тільки одне, але, мабуть, найголовніше, зумів розпізнати хлопчик:

– До-по-мо-жи!

І вкотре за час своєї подорожі Яшка розгубився, але не тому, що постав перед вибором: допомогти чи не допомогти своєму заклятому ворогові, а тому, що не знав, як допомогти.

Насамперед малюк кинувся до Книги, почав гортати її, але сторінки виривалися з рук, боляче били по пальцях, залишаючи на них свіжі рожеві подряпини. Тоді Яшка згадав про рюкзак та його чарівний вантаж. Виваливши на підлогу свої нехитрі пожитки, хлопчик перебрав їх, прикидаючи в думці, що з них може допомогти йому в цій ситуації. Жезл пані Жужі? Навряд чи він допоможе вмираючій жінці, збільшивши її або зменшивши у розмірі. Чарівний пензлик? Яшка намалював би якісь ліки, якби знав, які саме.

– Тоді що? Що? Що? – питав себе малюк і навіть стукнув кулаком по лобі, щоб легше думалося.

Його мучила думка, що він щось забув, дуже важливе, від чого залежить життя людини. За інших обставин хлопчик би ще подумав, чи варто вважати людиною Чаклунку з гумовими руками та кам'яним серцем, але зараз, у цю хвилину, внутрішній голос підказував йому лише одне: треба допомогти, а для цього згадати.

Яшка сів на підлогу біля Старої і, міцно замислившись, машинально перебирав скляну крихту, що густо засипала дощану підлогу. Його не турбувало зараз, що він сам може поранитися, порізати руку, загнати скло під нігті. Його не лякав фізичний біль. Малюк розгрібав, відкидав один за одним уламки, ніби збирав і розбирав візерунки у химерному калейдоскопі.

– Зараз… Зараз… Потерпіть… – умовляв він Стару, яка перестала вже шепотіти і тільки глухо стогнала.

Сколоті пальці боліли, але Яшка продовжував шукати і копатися у скляному смітті.

Наткнувшись на уламок опуклої округлої форми, без гострих порізаних кутів, малюк хотів і його відкинути, як й інші, але вчасно одумався, підніс скельце до очей і, придивившись, впізнав в ньому крихітний, розміром з нігтик мізинця, флакон чарівниці Ціпи.

– Як же я забув про «живі» краплі, які подарувала мені квіткарка? – нарікав хлопчик, розглядаючи флакон. – І чи вистачить цієї крапельки, щоб допомогти людині?

Яшка підчепив нігтем корок, відкоркував посудину і обережно підніс її до рота Старої. Не придумавши іншого способу, малюк пальцем намагався розтиснути її губи, щоб вичавити туди краплю. Відьму почав бити озноб. Здригнувшись, вона відкинула руку хлопчика, не дозволивши йому торкнутися губ. Флакон із зіллям упав їй на груди, загубившись десь у глибоких складках мантії.

– Ой! Краплі, напевно, пролилися, – скрикнув Яшка і тут же, як дівчисько, затулив рота двома долоньками.

Він сам не підозрював, наскільки сильно переживає за Чаклунку. Сказав би йому хтось про це ще пару годин тому – засміяв би його, а то й у око дав би, щоб не було унадно надалі так жартувати. Але зараз це не було жартом: хлопчик сидів над Старою і плакав, витираючи очі маленькими кулачками.