Глава тридцять сьома Скло вщент

Бігти Яшці було нікуди. Він уперся спиною в крижану стіну, сів навпочіпки, затулив однією рукою голову, а іншою намагався намацати палицю Ика, яку так недоречно кинув.

– Це все сон, – переконував себе малюк. – Я сплю, і мені сниться жахливий сон, але зараз я прокинуся і опинюся в своїй кімнаті у себе в ліжечку, а поруч будуть мама, бабуся, тато.

– Ну так що, любчику? Віддавай своє серце! Якщо назвався грибом – лізь у кошик. Ти не бійся – довго боляче не буде. Я заміню твоє серце шматочком каменю. Хочеш, прикрашу його золотом або діамантами? Адже це так модно зараз – вставляти камені в серця... – кажучи так, Стара посміхалася і розминала пальці, які витягнулися, немов батоги, що приготувалися до удару. – Повір, це вигідний для тебе обмін: кам'яне серце не болить, кам'яне серце не мучить совість, кам'яне серце не знає сумнівів!

Чаклунка вирішила, що все вже сказано і зволікати більше немає сенсу, тому випустила на малюка гумові руки. Висунувши пальці-язики, руки-пси кинулися на груди хлопчика, але розірвати витканий умілими павучихами костюм не зуміли. Відьма обламала нігті і, скиглячи, прибрала руки.

– А-а-а… Відчуваю павучу магію… – прошипіла вона, висовуючи роздвоєний язик. – І тут своїм павутинням наслідити встигли...

Стара облизала язиком долоні і розчепірила пальці, на кінчиках яких виросли прямо на очах нові нігті, довші та міцніші за колишні.

– Немає такої магії, яка була б всесильною. І павутину розірвати можна, – примовляла Відьма, знову цілячись в Яшкині груди.

Хлопчик намацав, нарешті, палицю, схопив її і виставив уперед, щоб відбити удар. Він підозрював, що костюм може і не витримати наступної атаки. Квіти, що звисали з вишневої гілки, щедро сипали пилком, огортаючи Яшку біло-рожевим серпанком. Присипаний пилком лід почав танути, а полонені серця – прокидатися і гірко плакати холодною талою водою.

– Випусти нас, хлопчику… Випусти… – тихо просили в'язні за скляними дверцятами шаф.

Почувши благання про допомогу, малюк спершу відмахнувся: що йому тепер до чужих сердець, коли треба рятувати власне? Однак в останню хвилину Яшка передумав. Він бачив, як на нього мчить рука, і чудово знав, чим це йому загрожує, але, ігноруючи небезпеку, повернувся до Відьми спиною, розмахнувся і з усіх сил ударив палицею по склу.

Стара не чекала такого повороту подій. Розгубившись, вона безвольно опустила руки, які двома батогами розтяглися по підлозі між мішками, що не перестаючи бекали. Це дало можливість Яшці попрацювати палицею і розбити ще кілька скляних шаф. Підталий сніг перемішався зі скляною  крихтою, яка голосно хрумтіла, нагадуючи хлопчикові кукурудзяні пластівці, залиті молоком.

Пурпурові серця наповнилися життям, застукотіли, ніби тисячі барабанів відбивали парадний марш. Там-там-тум-тум! Там-там-тум-тум! – долинало з усіх боків, а Яшка все бив і бив по незліченному склу, диригуючи серцевим оркестром. І дивна річ – Стара йому не заважала. Відьма притулилася спиною до вівтаря і втомлено спостерігала, як після кожного удару палицею бризкають уламками скляно-крижані фонтани.

«Сила Чаклунки полягає в чорних серцях! – згадав Яшка слова сивобрового ворона, з яким познайомився у лікарняній палаті. – Тільки вільне серце може кохати і вибирати».

– Ага… Вільне… – розмірковував малюк, чухаючи підборіддя. Він уже встиг розбити все скло і тепер розмірковував над тим, що робити з серцями та зі Старою, яка все ще не прийшла до тями і так і сиділа, згорбившись, біля вівтаря. Поглядаючи у бік Чаклунки, Яшка підганяв себе: – Треба поспішити. Поки Відьма не схаменулась.

Яшка проходжувався по хрумкому скляному «піску» і спостерігав, як перегортає сторінки і шарудить папером, розмовляючи сама з собою, товста Книга в шкіряній сірій палітурці. Він задумливо повторював одне й те саме слово: «Книга».

– Книга! Адже і я можу скористатися магією Книги! – осяяла світла думка голову хлопчика. Яшка осмілів, повернувся до вівтаря і голосно крикнув: – Книго! Я, Яша Єрмолаєв, звертаюсь до тебе! Ти чуєш мене?!

Книга завмерла, наче прислухалася, що такого цікавого їй зараз скажуть.

«Вийде! Все вдасться!» – думав малюк, схвильовано потираючи долоні, але це було радісне хвилювання. Хлопчик відчував, як з кожною секундою в ньому міцніє впевненість у собі й у тому, що він чинить правильно.

Повільно, чітко вимовляючи кожне слово, Яшка наказав:

– Випусти всіх на волю!