Глава тридцять четверта Між світами

– Кар-кар! Тримайся, малюку! Дивись – не впади! – попереджало рудоволосого хлопчика Вороненя, намагаючись перекричати холодний вітер.

Друзі пролітали через численні двері, які з гуркотом і скрипом розчинялися і зачинялися, переміщаючи мандрівників в інші виміри. Час тут  прискорювався, перемотував плівку вперед, поспішав, ніби спізнювався на останню електричку. Навіть чорнота, здавалося, біжить кудись, боляче б'є по щоках, просочується в рот і ніс, чорними крупинками обсипається і тут же, підхоплена нетерплячим часом, несеться геть. Двері звужувалися або розширювалися, роздвоювалися або зникали зовсім, щоб за мить з'явитися знову. Друзі то падали, то піднімалися вгору, кружляли, петляли, просочувалися крізь замкові щілини, і Яшці здавалося, що дверям цим немає кінця.

– Якщо впадеш – не повернешся! – кричало Вороненя, переживаючи за друга. – Загубишся між світів – загинеш!

– Та зрозумів я, – пропищав Яшка, зціпивши зуби і міцно вчепившись обома долонями в пір'я птаха.

– Із Старою будь обережний... – все повчало Вороненя. – Вона обплутає тебе брехнею, наобіцяє сім мішків гречаної вовни, розум твій закує закляттями. Але ти пам'ятай, що ланцюг заклинання, яким би сильним воно не було, можна розірвати. Якщо хочеш і бажаєш цього всім своїм серцем. Живий приклад того я і мій народ.

– Я-ш-ш-шо! Іди до мене, Я-ш-ш-шо! Я чекаю на тебе, хлопче мій! Мій Я-ш-ш-шо! – наполегливо покликав раптом хтось, хрипким голосом розрубавши нічну тишу.

Жовтий паперовий літачок вдарився об обличчя хлопчика, розгорнувся, обліпивши його, немов маска, і випустив на волю ім'я. Яшка задихався, хапав ротом повітря, однією рукою намагався зірвати з обличчя аркуш паперу.

– Яша! Яша! Яша! – шепотів чужий голос і лоскотав вуха.

– Ах... – застогнав хлопчик, проковтнувши ім'я, яке м'ячиком відскочило від зубів, примостилося на кінчику язика. І несподівано для себе малюк голосно вигукнув: – Я йду до тебе! Я твій!

Ім'я кружляло навколо малюка і множилося.

Злякавшись, Яшка хотів затулити рота рукою, але губи не слухалися його і, розтулившись самі собою, все кричали й кричали:

– Я твій! Я твій! Я твій! Я йду до тебе!

– Іди до мене... – солодко відповіли йому. – Мій... мій... мій...

– Не підкоряйся голосу. Не пускай його в свій розум, – переконувало Вороненя хлопчика, але той його не чув, продовжував кричати і з кимось розмовляти.

Аркуш паперу, нарешті, відлипнув від Яшкиного лиця, відлетів убік, де трансформувався назад в літачок, на жовтих крилах якого великими друкованими літерами було написано ім'я «Яша». Руки малюка потягнулися до нього, і Яшка сам не помітив, як перестрибнув зі спини вороненяти в маленьку кабіну літака, в якій він, бувши розміром з гнома, почувався комфортно.

– Це пастка-кра-кра! – кричало Вороненя, наздоганяючи малюка.

Йому вдалося зачепити дзьобом крило літака, і тепер пташеня тягнуло його на себе, не дозволяючи забрати хлопчика.

– Я йду до тебе... Я йду до тебе... – повторював Яшка слова, які нашіптував йому голос, абсолютно не звертаючи уваги на зусилля друга.

Попереду відчинилися двері, виплюнувши сніжну хмару.

– Хо-хо-хо! Ха-ха-ха! Запорошемо вам очі! – співали сніжинки, які холодом наринули на птицю. Чорне вороненя з чорного вмить стало білим і покрилося товстою кіркою льоду.

– Слухаю, пані... – бубонів, як робот-автомат, Яшка.

Він обернувся і відчепив вкритий інеєм дзьоб вороненяти разом з великим шматком паперу.

Маневруючи, літак влетів в отвір. Важкі двері за ним одразу зачинилися. Біла імла ще трохи покружляла, розкидаючи холодні зернисті сніжинки, але незабаром розсмокталася, поступаючись місцем Темряві.

– Крак же так? Крак ти міг?! – думало маленьке Вороненя, яке шматком льоду падало в безодню.