Глава тридцять перша Печера відлюдника Ика

– Я нічого не бачу. Тут так темно! – поскаржився Яшка принцесі, пробираючись між бурульками, які вмить згасли.

– Чу-чу... Но-но... – повторювало відлуння, що гуляло коридорами печери і підраховувало кроки мандрівників.

Яхтар була спантеличена не менше, ніж хлопчик. Вона часто кліпала, ніби намагалася своїми довгими віями розігнати темряву.

– А де ж відлюдник? – голосно дивувалася принцеса. – Невже і він підкорився і прийняв Темряву?

– Ніколи! – почулося з глибини печери.

Спалахнув вогонь, заграв, застрибав, множачись маленькими веселими вогниками. Великі сині, червоні, жовті квіти розпустилися, закивали малюкові головками, запрошуючи в гості покуштувати їхнього солодкого нектару.

– Які гарні квіти! – захоплювався Яшка, спостерігаючи, як розпускається на його очах посеред темної печери чарівна клумба. – Але як же вони живуть далеко від сонячного світла, серед кам'яних стін?

– Це печерні квіти, – полегшено зітхнувши, пояснила буква «Я». – Вони ростуть, поки люди вірять і чекають дива. Ти своїм серцем зумів пробудити до життя навіть таку стару і забуту казку, як ця, а отже, Антресолія ще жива і, треба сподіватися, живий Алфавіт – чарівна столиця.

– І все ж квіти без сонця? – не вірив очам своїм малюк. Він пальцем торкався до пелюсток, які випромінювали дивне серед ночі світло.

– Сонце ми носимо в своєму серці, і якщо віримо, в світлі його здатні багато  що побачити. Ось це і є диво, малюку, – повідав худий сивобородий дідусь, що примостився на пелюстках червоної квітки і палив довгу, закручену на кінці трубку, більше схожу на баранячий ріг.

Трубка була настільки великою і напевно важкою, що неодмінно впала б і підпалила квітку, але старий притримував її правою рукою і підпирав коліном. У лівій руці незнайомець тримав величезну палицю, знизу сіру і мертву, а зверху увінчану ніжними гілочками квітучої рожевощокої вишні.

– Це відлюдник Ик. Буква «И». Висічена з каменю, – шанобливо знизивши голос, відрекомендувала принцеса нову букву. – Він любить самотність. Живе в горах. Дуже рідко ти зустрінеш слово, яке починалося б на букву «И». Це велика удача, що ми знайшли печеру Ика.

– Ик... – икнув старий, пихнувши димом, ніби підтверджував слова принцеси.

Яшка засміявся. Дитячий сміх, підхоплений відлунням, срібними дзвіночками рознісся по печері. Квіти, радіючи, підросли і стали яскравіші. Снопи світла пронизали бурульки, вирвалися назовні, висвітлили гору та море. Вийшло щось на зразок маяка.

Побачивши світло, маленьке вороненя поспішило до нього в надії знайти там Хлопчика-Чисте Серце. Бачили маяк Барсеніус і бузковий птах, а разом з ними Абра-ар, Ґулька, Дзинь-да-да, Ех і все інше число-буквене товариство, що зібралося на таємній раді в головному залі кукурудзяної вежі. Біля вікна, вдивляючись у заграву на горизонті, стоїть кирпатий Єрема, а поряд примостилася на підвіконні Жужа, що тримає за руку Зеленку. Інсулін, поступившись місцем Їжинці, обіймає брата свого – Йода, радіючи зустрічі після довгої розлуки. Карате, Лорі, маркіз Медок, Норі, Опанас Оперенко, Плюнь-Чпок, Розочка, Сир Іванович, Тіпун Таратуста, Ух, Фло-майстер, художник Хмелевич, Ціпонька, бабусі Чиніта, Шань і Щень, М'якуш і, нарешті, дядечко городовий Юшка Юговий – всі напружено вдивляються в цятку, що світиться, прикрасивши собою липко-похмуре небо.

Радіють птахи та звірі, риби і комахи, феї і гноми та інші мрії і фантазії, які населяють казкове королівство. Світло стає яскравішим і, отже, міцніє в серцях антресолек віра в те, що їхня країна все-таки має майбутнє. І, напевно, у багатьох дитячих спальнях світяться в цю хвилину верхні шафки, пропускаючи крізь щілини чудове райдужне світло.

Бачив, як грає променями маяк, і киплячий казанок, але він заплющив очі і перекинувся догори дном, щоб захистити чарівне світло від мертвих очей Старої.

– Хлопчику треба допомогти, – розумно зауважив бузковий птах. – Щойно Відьма виявить світло, вона погубить дитину.

– Ах! А Яша якраз загубив свій рюкзак! – засмучено вигукнув Абра-ар, притискаючи до грудей речі малюка. Їх професор таки випросив у сестричок міської лікарні, вимінявши на свою фірмову краватку.

– Давайте відвеземо рюкзак хлопчикові! – запропонувала смілива Дзинь-да-да. Дівчинка, як завжди, одна з перших кидалася на допомогу другові.

– Кажу вам, і таксі вже готове! – підхопив Карате.

– Е-е-е! Це небезпечно! – попередив Ех.

– Пробитися крізь Тінь букви не можуть, – пояснив Плюнь-чпок, погоджуючись з буквою «Е», – нас засмокче Книга...

– Так що ж робити? – дивувався, чухаючи потилицю, Тіпунчик.

– Може, будуть інші пропозиції? – запитав товстенький Медок.

– Янгол... – задумливо сказав професор і поглянув на бузкового птаха. – Йому підвладні будь-які кордони.

Фіолетовий птах мовчки підхопив рюкзак Яшки і розправив крила, готуючись вирушити в дорогу.

– Почекай! – крикнув кіт і застрибнув йому на спину. – Я втягнув хлопчика в казку – мені його і рятувати.

Крилатий посланець злетів. Розсіюючи бузкове світло, Янгол лякав і відганяв Тінь. Вона намагалася схопити птаха, поламати йому крила і кинути в пащу вічно голодної Ночі. Чорні пальці ковзали по пір'ю, залишали краплі тягучої нафти. З кожним помахом крила Янголо-фея ставали важчими. Тінь липнула, чіплялася, тягнула вниз. Осмілівши, вона бризкала чорнилом, намагаючись стерти птаха і кота, заліпити чорним пластиліном діри, які залишало в темряві янгольське світло.

– Чиста чорнота... Суцільна порожнеча... – бубоніла Аратс, злизуючи світло.

Кот сичав і погрожував кігтями Тіні. Його жовті, кольору лакованого дерева, очі горіли, немов дві лампадки.

– Геть! Мяу-у! – кричав, здибивши шерсть, Барсик і розмахував передніми лапами. Він намагався подряпати кігтями когось, хто причаївся в темряві.

– У-у-у! У-у-у! – стогнала Тінь, відскочивши, але лише на мить. Трохи перепочивши, вона липла знову, цілувала вологими губами, висмоктуючи душу.