Глава тридцята Порятунок в горах, або Хто вимкнув світло?

Клац! – пролунало над головою. Спрацював якийсь механізм. Стулки мушлі потихеньку почали розсуватися. Самі собою. Яшка готовий був заприсягтися, що принцеса Яхтар сиділа поруч з ним і не натискала ні на яку кнопку.

– Недовго довелося чекати, а ти сумнівався, – посміхнулася хлопчикові буква «Я» і вже серйозніше додала: – Хто сумнівається, подібний до хвиль, які гонить вітер, об каміння розбиваючи.

– Точно, – розгубився малюк, зазначивши, однак, що мушля не розбилася, а цілісінька застрягла між камінням на вершині гори, єдиному сухому місці на багато кілометрів, наскільки міг судити хлопчик, оглядаючи місцевість. Вибираючись з мушлі, яка послужила йому добру службу, Яшка хвилювався: – Чи далеко Алфавіт? Чи затоплено місто? Чи живе Вороненя? Може, встигло сховатися в горах?

Відлуння розносило сповнене рішучості «му-у-у», обрушуючи вниз купи каміння.   

– Десь тут знаходиться джерело життя, звідки бере початок Молочна ріка, – згадав Яшка розповіді друзів, які ще недавно знайомили його з чарівним королівством.

– Куди тепер? – запитала Яхтар. Вона встигла покинути свій притулок, і тепер її довге волосся майоріло на вітрі, осяваючи бурштиновим блиском засніжені вершини.

– Не знаю, – чесно зізнався малюк.

Внизу розлилося море, відрізавши шлях назад, а підійматися вгору чи варто? Хлопчик заплутався. Куди йому тепер поспішати? Кого рятувати і як? А може статися, рятувати потрібно його самого?

– Он там стежка! – показала кудись принцеса.

Не встиг Яшка озирнутися, як вона поспішила нагору по схилу, легко перестрибуючи з каменя на камінь, ніби все життя лазила по горах, а не сиділа під замком в своїй мушлі.

– Нічого не поробиш, – зітхнув Яшка і пішов слідом за златоволоскою.

Вузька стежка весь час петляла між камінням. Яхтар йшла швидко, і хлопчик почав побоюватися втратити її з очей. Він задихався і не міг гукнути принцесу і попросити її не поспішати так.

Тут, в горах, було холодно. Дощ перейшов у сніг, пофарбувавши небо в молочний колір.

– То окріп, то холоднеча, – бубонів малюк, потираючи руки і похмуро поглядаючи услід принцесі, яка, здавалося, зовсім не звертала уваги на незручності і бадьоро пробиралася вперед, як справжня скелелазка.

– Якщо є стежка, значить, вона куди-небудь приведе! – крикнула Яхтар, підбадьорюючи хлопчика, який ледве встигав за нею.

– Угу, – погодився малюк, зазначивши, що його зуби вже почали відбивати чечітку.

Попереду показалася печера, вхід до якої був обвішаний бурульками. Вони постійно міняли свій колір. Ось блиснуло червоним, потім синім, потім фіолетовим, і знову з'явився червоний.

«Б'юся об заклад, що бурульки їстівні, – думав Яшка. – Та червоно-синя, мабуть, вилита з полунично-чорничного сиропу. Коли буду проходити повз, треба буде лизнути і перевірити».

Малюк давно вже мріяв скуштувати сніг, але мама завжди забороняла, погрожуючи поставити його в кут.

Буран-Велетень несамовито бив в барабан, викрешуючи іскри. Надувши щоки, він вітром налетів на священну гору. Вогненні стріли розтоплювали лід і випалювали рани на лисих скелях.

– На роги його! – гриміли потривожені камені.

– На роги його! – гули сніг і лід, які лавиною сповзали з вершини.

– Велика Мати хвилюється! Поспішаймо! – крикнула Яхтар і, схопивши Яшку, який затримався біля бурульок, втягла його в печеру.

Гора-корова заревіла від болю, струсила стріли і, мотнувши головою, пробила в барабані лиходія дві величезні дірки. Пролунав вибух. Мокрий сніг упереміш із попелом застелив небо сірим покривалом.

Білий Змій обвився навколо Велетня, кусав його та бив хвостом, а сотні русалок, верескливих і розсерджених, обплутували монстра волоссям і, дряпаючи, намагалися затягнути під воду.

Буран подув, закрутив воду і випустив на волю цунамі. Тонни води, злетівши під небо, диким табуном помчали туди, де виблискували, відображаючи останні промені сонця, куполи столиці.

Море кипіло і пінилося. Риба-молот і риба-меч поспішали на допомогу Водяному Змію, грізно виставивши свою зброю. Морські їжаки наїжачилися голками. Вугор і скат іскрилися, пускаючи електричні заряди. Краби і раки щипали Велетня клешнями. Дельфіни, касатки і кашалоти грудьми кидалися на чудовисько, породжене силою чорної магії. Навіть маленькі мушлі клацали і кололися, намагаючись допомогти вгамувати монстра.

Буран надувся, щоб випустити новий табун, але армія морських губок, дружно взявшись за руки, спритно стрибнула Велетню в рот і кляпом застрягла в його горлі.

– Прибрати світло, Аратс! – наказала своїй Тіні Стара, спостерігаючи в чарівному казанку, як зникає під водою створений нею Велетень Буран.

Тінь перетворилася в ківш, зачерпнула небо і розповзлася жирною плямою, стікаючи грузлими чорними краплями на землю. Море вкрилося кіркою чорноти і застигло. І тільки куполи Алфавіту все ще зберігали в собі сонячне світло, не дозволяли липкій Темряві завоювати вулиці столиці.

Чорнота принесла з собою тишу, приспала місто. Завмерли лучники, натягнувши тятиву. Переглядалися гноми, міцно стискаючи в руках сокири. Крилаті ящери, обхопивши лапами пічні труби, застигли на дахах, марно намагаючись розгледіти що-небудь за горизонтом.

– На нас йде цунамі! – кричала птиця-віщун, заглядаючи у вікна, за якими тулилися один до одного перелякані мешканці.

Велетні, випнувши груди, дули на воду. Вони намагалися відігнати дикий табун у відкрите море. Павучихи виткали сітку і просочили її своєю магією, птиці та дракони обплели нею місто, феї і чарівники хором читали заклинання, створюючи кокон, який повинен був захистити столицю від повені.

Вода ринула... Чарівні куполи, розтративши останні промінчики, гасли, поступаючись місцем Темряві.

– Світло згасло, – доповіла Тінь, приклеюючись до ніг Відьми.

– Сподіваюся, – недовірливо прошипіла Відьма. Вона розгойдувала казанок, з дна якого порожніми очницями дивилася на господиню чорнота...