Глава двадцять дев’ята Потоп

Вода заливала поля і гаї, поглинала каміння, дерева, ліси, піднімалася, підкоряючи гори, – все поглинала всеїдна вода. Малюк бачив гілки і з коренем вирвані дерева, купи каменів, чиїсь зруйновані оселі, зламані квіти і листя, які кружляли у вирі, танцюючи останній свій танець.

«Як там Алфавіт? Як мої друзі? Дзинь-да-да? Абра-ар?» – стурбовано билося Чисте Серце. Ніколи ще хлопчикові не доводилося спостерігати розгул стихії і її руйнівну силу.

– Пожалійте... – просили, витягнувши руки, лісові німфи, увінчані зів'ялими квітами.

– Не губіть... – благав старий лісовик, прикривши спиною колись могутній стовп столітнього дуба, який тріщав під натиском води і хилився набік.

– Не можемо, – виправдовувалися хвилі.

– Не в силах, – стогнали хмари, ридаючи.

– В – вода! – читала закляття Чорна Відьма, чаклуючи над стародавньою Книгою. – Нехай заллє вода всю землю. Хвилі! Нехай захлиснуть вони все королівство! Нехай у вічності спочине Антресолія!

А десь вгорі, розсуваючи хмари і стрясаючи небо, гримів Буран.

– Бог блискавок незадоволений! Сердиться Буран! – співав барабан. – Бам! Бам!

Вивергнув Велетень полум'я. Спалахнув, немов факел, дуб. Тільки Гора, спрямувавши до неба роги, пручається ще. Велика Мати Акньоруб! Туди несуть хвилі мушлю, передаючи з рук в руки скарбницю, яка укрила Чисте Серце.

– Му-у-у! – заревіла Гора, приймаючи виклик стихії.

Білий Змій злетів над безоднею і випустив струмінь льоду на Бурана.

– На роги! На роги! – співають скелі і схили.

– Не здамося! Не підкоримося! Ніколи!!! – шуміли вцілілі кедри, підтримуючи небо, яке готове було впасти.

Ельфи, феї, гноми і дракони, бджоли, птахи, павуки та інші звірі натягнули луки, нагострили мечі, підняли догори голови, вогнем зустрічаючи Смерть, вогнем своїх сердець.

– Л – любов! Н – надія! – кричать хоробрі наїзниці Лорі і Нори, врізаючись в ніч.

Ластівки, вісниці Світу, залпами гармат розганяють Тьму.

– Ж-ж-життя! Ж-ж-життя! – дзижчать бджоли та жуки.

– На шматки розріжемо Тіні! – погрожують павуки, що яскрять древньою магією.

– Вас забули! – вискалилася Тьма. – Вас зрадили! Заточили!

– Бам! Бам! Не потрібні ви людям! – сміявся Буран. – Людям мрії лише заважають!

– Чорні серця не мріють! Мертві серця не бажають! Кам'яні серця не шкодують! – волала Стара над вівтарем.

Так-тук-так! Так-тук-так! – хвилювалися, стікаючи кров'ю, в'язні на скляних полицях.

– Судний день настав... – злякався Барсеніус, тримаючи в лапах уламок чарівного дзеркала.

– Ще ні, – вперто твердив бузковий птах, вдивляючись в хмари. – Адже небо кровоточить!

– Ти думаєш?! – з надією запитав кіт.

Янгол випростався і розправив крила.

– Почекаємо, – шепотіли його губи.