Глава двадцять восьма Мудрість може бути тихою

– Яхтар, – відрекомендувалася буква «Я» і вказала на себе, ніби хлопчик був зовсім нетямущим і потребував додаткових пояснень, потім обвела рукою навколо і додала: – Принцеса Бурштинового озера.

На слові «озеро» Яшка зіщулився, згадавши бридких русалок, які недавно його мало не з'їли, і подумав, що точно коли-небудь стане льотчиком – аби подалі від цих мокрих калюж.

– Яша, – промимрив малюк, здогадавшись, що і йому треба відрекомендуватися.

– Я така рада, що зустріла тебе, Чисте Серце! – радісно заторохтіла Яхтар. – До мене, як завжди, одній з останніх доходять новини, а ми, хоч і живемо на дні, теж хочемо знати правду.

Яшка хотів запитати, хто це ми (невже і русалки-людожерки теж?), як раптом почув підозріле булькання і зазначив, що вода в озері прибуває, оскільки небо знову спохмурніло і заплакало, заливаючи землю сльозами.

Хвилі хлинули, підхопили мушлю і, пінячись, понесли.

– Кар-куди? – захвилювалося вороненя. Воно щосили лопотіло крилами над озером, яке розповзалося, поглинаючи землю, немов ненаситне чудовисько.

Мушля стулилася і, покружлявши, пішла на дно, а з нею – і хлопчик.

– Крак таке могло статися?! – плакав птах, який втратив друга.

– Де Рятівник? – плакав, падаючи, дощ.

– Не знаємо, не віддамо, – сичали хвилі, облизуючи землю.

– Ти, малюку, не бійся, – втішала Яхтар хлопчика, який став мимовільним в'язнем водної стихії. – Усередині мушлі ти в безпеці.

– Я потрібен там, – сердився Яшка, який не бажав ховатися на дні.

– Але тобі буде боляче! – вмовляла «Я». – Сховайся, перечекай. Все саме заспокоїться.

– Не боюсь болю, русалок і змій! – не вгамовувалося Чисте Серце. – Адже на мене чекають друзі!

Затримавши подих, Яшка намагався розсунути стулки мушлі, але у нього нічого не виходило. Він піддався паніці і почав відчайдушно бити кулаками по відполірованим стінкам, задихаючись в німому крику.

Озеро кипіло і вирувало, випускало бульбашки. Мушлю несло кудись течією. Кілька разів вона падала і піднімалася знову, кружляла і підстрибувала, ніби занепокоєння хлопчика передалося і їй.

Білява принцеса ніжно опустила свої руки на плечі хлопчика, змушуючи його сісти в оббите оксамитом крісло.

– Чому б тобі не довіритися долі, Чисте Серце? – прошепотіла вона, перебираючи неслухняні Яшкині кучері. – Іноді варто почекати. Навіщо безглуздо розмахувати кулаками і баламутити повітря, адже вони тобі знадобляться? Скористайся перепочинком з розумом і користю. Зазирни в себе, і ти знайдеш там вихід.

Малюк важко зітхнув, протер очі і почав обстежувати «нутро» мушлі, плекаючи надію знайти якусь відмичку, але її там не виявилося. Зате були штурвал, перископ і інша «начинка», призначена допомогти навіть такому новачкові, як Яшка, керувати хоч і маленьким, але справжнісіньким підводним човном.

– А відразу я цього не помітив... – здивувався хлопчик.

Він почувався присоромленим, і яскравий рум'янець, що залив веснянкуваті щоки, здав його з тельбухами.

– Не варто поспішати. Придивися і оціни, – вчила Яхтар. – Мудра доля випадковостей не підкидає. Все сенс має. І навіть маленька піщинка, яка потрапила в мушлю, з часом стає перлиною. Мудрість може бути тихою, і треба постаратися, щоб почути її і зрозуміти.

– Так це міняє справу!? І мушлею можна керувати! – зрадів Яшка і припав до перископа, вирішивши насамперед дізнатися, де знаходиться.

Бути сліпим – велика мука, знаєте! Але ще страшніше те, що і зрячий може бути сліпим і не відати, що він сліпий. Що робити тоді? Може, як Яшка, запитати у свого «Я»?