Глава двадцять шоста Початок кінця. І заплакало небо окропом

– Дозвольте звернутися, Ваша Вусатосте? – доповідав, приклавши долоню до правої скроні, фіолетовий фей Таємного Радника Барсеніуса.

– Доповідайте, – вильнувши хвостом, дозволив кіт Барсик, смугастий Яшкин улюбленець.

Бузкова птиця, істота без статі і без імені, розправила крила, затуливши вікно, небо за яким вже почало вкриватися імлою.

– Наші війська відступають, – рапортувала фея-фей. – Скоро буря накриє місто. Боюся, сір, нам не врятуватися...

– Де ж він? – не витримав кіт і вдарив лапою по столу.

Оксамитове покривало впало, оголивши Дзеркало, всередині якого верхи на вороненяті кудись мчав рудоволосий хлопчик.

– Хранитель не велів заважати людській дитині, – обережно нагадав Раднику птах. – Хлопчик-Чисте Серце мусить сам пройти свій шлях. Залишилися ще дві букви.

– Як довго, – застогнав Барсеніус, спостерігаючи за Яшкою.

Чотири дракона злетіли, закрутивши хвости. І засурмили вони в срібні труби, сповіщаючи про початок кінця.

– Почалося... Почалося... – шепотілися стіни, здригаючись.

Дзеркало впало і розбилося на крихітні уламки, які, немов серпантин, кружляли і падали, завдаючи болю.

«Бережи серця наші...» – тихо молився фіолетовий Янгол.

***

– Ворони порушили договір, – процідила крізь зуби Чорна Відьма, наблизивши обличчя до чарівного казанка.

– Так, – підтвердив, булькнувши, котел і хлюпнув окропом. Він добре пам'ятав недавню образу.

– Нехай небо вкриється гарячими сльозами і вмиє землю! – прошипіла Стара, витерла обличчя і перекинула норовливий горщик.

Чефир-фир-фир... – шуміло небо, яке роз'їдав киплячий дощ. Яшкин костюм, витканий павучихами, захищав тіло хлопчика від окропу, але його руки і обличчя, не прикриті чарівною матерією, безжально жалили краплі-вбивці. Вороненяті і зовсім довелося туго, адже у нього не було захисного костюма. Його пір'я злиплися, оголивши білу шкіру, яка зразу ж почала покриватися опіками і пухирами.

– Нам треба укри-крак-критися! – прокаркав птах. – Інакше я перетворюся в ошпарену кур-кру-курку!

– Гарненький з нас з тобою вийде бульйон, – похмуро пожартував Яшка. Він притулився до шиї вороненяти, яке мчало до озера, що показалося внизу, щоб врятуватися в прохолоді його вод.

– Сюди! Сюди! – зазивали бліді русалки, які плескалися у воді.

З глибин озера виринув Білий Змій, щоб випустити в небо крижаний струмінь. Замерзлі краплі гострими крижинками засипали розпарену землю, зразу же розпливаючись в калюжі і повертаючись в небо сизим паром.

«Справжня лазня», – промайнуло в голові хлопчика. Він міцно заплющив очі, оскільки серед туманних кучериків і завитків все одно нічого не було видно. Ледве торкнувшись ногою води, Яшка напружився, злякався. Звичайно, він умів плавати, але не те щоб дуже добре. Не зайвим було б трохи потренуватися.

– Ось і потренуєшся, – заспокоював себе малюк, коли з головою занурювався у воду.

Русалки, хихикаючи, лоскотали хвостами. Їхнє розпущене волосся, немов сітка, сплелося і обплутало хлопчика.

– Протестую! – встиг крикнути Яшка, коли винирнув на поверхню озера, де вирував, бризкаючи крижаною слиною, Білий Змій.

– Не балуй! Не балуй! – примовляли пустунки, не звертаючи уваги на протести хлопчика.

– А хлопчик-то живий?!! – здивувалася перша русалка з зеленим хвостом.

– Справжній! – підтвердила друга, піднявши вгору вказівний палець.

– Людське м'ясо!!! – зробила висновок третя, принюхалася і облизалася.

«Я вам не корм...» – хотів сказати Яшка і розтулив рота, але лише забулькав, випустивши низку прозорих бульбашок.

– Ух ти! – заверещала зеленохвоста, стиснувши кулачки. – Люди – це так цікаво! Ніколи людей раніше не бачила!

– А з чим їх їдять? – все не вгамовувалася третя русалка, яка явно віддавала перевагу гастрономічній темі.

«Ось тобі і бульйон... – згадав малюк недавній свій жарт і зовсім зневірився. – Недарма розумний Абра-ар вчив стежити за своїми словами і думати, перш ніж що-небудь сказати».

– Стійте!!! – закричала стара каракатиця, зупиняючи хвостатих дівчат, які потягнули вже хлопчика на дно, маючи намір влаштувати там бенкет. – Його їсти не можна! Це ж Хлопчик-Чисте Серце!

– Серце! – стрепенулася та з русалок, яка дуже любила поїсти і весь час згадувала про їжу. – Серце добре піде з гірчицею!

– Я вам дам гірчицю! Потім довго пекти буде!!! – заревів Білий Змій, який закінчив остуджувати небо і спостерігав тепер, гнівно роздуваючи ніздрі, за безтурботними русалками.

Вивернувшись, дракон клацнув зубами і розірвав сітку. Ображені дівиці, які втратили шевелюри, кричали й мели дно хвостами, піднімаючи догори бурштиновий пісок і мушлі. Матові перлини злякано визирали зі своїх сховищ, дивуючись, хто так голосно скандалить. Озеро нагадувало зараз чашу з вершками, які старанно збивають, щоб вийшло масло.

– Озеро хвилюється раз! – проспівали різнокольорові рибки, що зграйкою промчали повз хлопчика.

– Озеро хвилюється два! – прогримів Змій і, підхопивши Яшку зубами, викинув його на берег.

Це було дуже вчасно, оскільки запас повітря вичерпався, і малюк вже відчував у роті смак озерного сиропу.