Глава двадцять п’ята Який секрет знають ворони?

– Круки-кар, – почулося з глибини кімнати.

Яшка здригнувся від переляку. У кімнаті хтось був. Хоча чого ще можна було очікувати від завжди переповненої лікарні?

«Може, не видадуть?» – подумав малюк і повільно обернувся.

– Круки-крук-кар-кар! – кивали хлопчикові чорними головами зі своїх ліжок перебинтовані ворони.

«Повна палата ворон?!» – злякався малюк і притиснувся спиною до стіни. Незважаючи на те, що медсестра Трійка зовсім недавно запевняла його в тому, що каркуші – наймиліші створіння у всесвіті, Яшка, як і раніше, страшенно боявся цих чорних птахів.

Уже знайоме вороненя з пораненим дзьобом, постукуючи кігтиками по підлозі, підійшло до хлопчика і простягнуло крило. Яшка боязко потиснув пір'я, але з місця не зрушив.

– Так і будеш стояти біля входу, як стовп? – прошамкав ворон із сивими бровами, можливо, ватажок зграї. – У будь-який момент двері можуть відчинитися, і тебе знайдуть.

– Швидче, круки-кар, ховайся під ліжко, кар-кра-кар, – ледве промовило вороненя, оскільки бинт туго стягував дзьоб і заважав йому говорити.

Почувши шум і тупіт в коридорі, Яшка прошмигнув під ліжко. Двері дійсно відчинилися, впустивши вухатих санітарів.

– Крук-кра-кра! Крук-кра-кра! – розсердилися на них ворони.

– Ух, курки необщипані! – гнівно викрикнув один з кроликів, відбиваючись від дзьобів. – Треба крила-то вам підрізати, щоб менше ними розмахували!

– Крук-крак-крак! Крук-крак-крак! – неабияк розійшлися птиці, ігноруючи погрози.

Трохи потупцювавши, санітари покинули кімнату і замкнули двері на ключ.

«Як же я тепер виберуся звідси?» – подумав малюк. Він клубочком згорнувся на підлозі під ліжком. Його рюкзак з чарівним пензликом і жезлом відібрали ще в приймальні. Без магії і підтримки друзів Яшка почувався  зовсім безпорадним.

– Круки-крак, малюку, можеш виходити, – дзьобами підняли простирадло ворони, випускаючи хлопчика.

Все ще сумніваючись, чи можна довіряти чорним птахам, Яшка виліз з-під ліжка і одразу відійшов до вікна, де притулився спиною до підвіконня.

– Крак-кра-кру... – ображено покаркували ворони, бачачи недовіру хлопчика.

– Ми не чекаємо подяки за допомогу, але все-таки ти міг би бути ввічливішим, – насупившись, кректав старий ворон.

– Ви же служите Відьмі! – заперечив малюк. – Я сам бачив, як такі, як ви, штурмували вікно моєї спальні...

Птахи замовкли, і тільки сивобровий вожак розправив поранені крила і звернувся до хлопчика:

– Твоїми устами говорить образа, і ми не маємо права засуджувати тебе. Довгий час Відьма за допомогою магії керувала моїм народом, поневоливши його. Але ми не хочемо більше бути знаряддям в руках Зла. Вибір серця сильніший за чорну магію. Нехай наші рани і кров братів і сестер, які не повернулися після тієї бійні, яку ти бачив в своїй кімнаті, малюку, пом'якшать біль, спричинений твоєму серцю, і спокутують нашу провину.

– Так це були ви? – розгубився Яшка, який здогадався тепер, звідки у птахів рани.

– Я втратив тієї ночі свою сім'ю, – плакало вороненя, витираючи сльози кінчиком бинта.

– Я теж... Я теж... – зітхали поранені птахи.

– Як же можна заради своїх інтересів змушувати інших жертвувати життям!? – вигикнув малюк.

Відчувши, як зліва в грудях кольнуло переповнене жалем серце, він почав задихатися, ковтати ротом повітря, ніби хтось важкий сів йому на груди і стиснув колінами, щоб серце не вискочило. Так… Не доводилося ще цьому маленькому серцю відчувати на собі подібну гімнастику...

«Серце треба розминати, внучку, – згадав хлопчик, як жартувала бабуся, коли нездужала і клала під язик валідол, – а то воно зачерствіє».

Тримаючись за груди, Яшка підійшов до старого ворона, встав на коліна і заглянув йому в очі.

– Ви – жертви. У мене немає причин гніватися на вас, – прошепотів малюк.

– Людське пташеня прощає нас! – схлипнув сивий птах. – Але чи можемо ми собі пробачити?

– Прийми нашу допомогу в боротьбі проти Чорної Відьми, – втрутилася в розмову кульгава ворониха, – вибери кращого з нас, і він покаже тобі шлях до лігва Старої.

– Але пам'ятай, – шепнув на вухо хлопчикові ворон. – Сила Чаклунки – в чорних серцях, які втратили надію і віру в диво. Тільки вільне серце може любити і вибирати, тільки добре і чисте серце, як у тебе, може жити, але бути живим – це дуже боляче...

– Колись і Стара мала серце... – обмовилася ворониха. – Але з каменем в грудях – простіше. Так вважають багато хто з вас, людей.

– Коли людина втрачає віру в диво, його серце вмирає, – додав сивобровий, – і приходить Відьма. Вона розриває груди, щоб винути непотрібне серце і замінити його шматочком каменю. Так і ходять мільйони людей-зомбі на роботу, читають газети, курять сигари, виступають по телевізору, дають інтерв'ю, не підозрюючи навіть, що у них в грудях всього лише холодний камінь.

– Звільни... Серця... Поверни... Живі... – стурбовано повторювали птиці, оточивши хлопчика.

Яшка заплутався і розгубився, адже він був ще зовсім маленький, щоб розібратися у всій цій нісенітниці. Інша людина життя проживе, так і не вникаючи в тонкощі серценауки.

«Треба вибиратися звідси», – дійшов висновку малюк і, не знайшовши іншого виходу, вирішив скористатися допомогою ворон. На щастя, вікно було без решітки. Вже стоячи на підвіконні, хлопчик оглянув птахів, вирішуючи, кого йому вибрати.

– Візьми з собою мене, Яшо! – розірвавши бинт і звільнивши дзьоб, попросило вороненя, яке вже піднімалося по батареї до підвіконня.

Зірки сліз блищали в його очах і неслухняними калюжками розтікалися на сірому пораненому дзьобу.

Роздумувати часу не було, тому хлопчик без вагань сів на вороненя і ласкаво поплескав його по спині, заспокоюючи.

– Куди летимо? – запитав птах, задоволено розчепіривши пір'я хвоста.

– Де живе Барсеніус, знаєш? – запитав Яшка, згадавши, що на нього там чекають, правда, хто і навіщо, він поки що не здогадувався.