Глава двадцять перша Чарівний сад Ціпоньки

Не встигли Яшка і букви роззирнутися на новому місці, як довгий дзьоб підхопив Тіпунчика за сорочку і забрав в небо.

– Товариші... – встигла лише вигукнути буква «Т», як дзьоб розтулився, і чапля-велетень ковтнула Тіпуна.

– Ах, – опустився на землю Абра-ар і зняв капелюха, оплакуючи друга.

Блідий Карате, вхопившись руками за вуса, все повторював, як заведена платівка:

– Кошмар! Кошмар! Який жах…

– Товариші!!! – вилетіло із дзьоба, який знову розтулився.

Величезний капелюх, прив'язаний двома шнурками до голови Тіпунчика, застряг в горлі птаха, і тепер чапля, пригнувши шию до землі, намагалася виплюнути букву назад.

Яшка тим часом дістав з рюкзака чарівний жезл і торкнувся гострим кінцем своєї руки.

«Великому хлопчикові легше впоратися з птахом і врятувати життя другу», – думав малюк, спостерігаючи, як ростуть його руки, а черевики залишилися десь далеко внизу.

Яшка схопив якусь палицю і вперіщив нею чаплю по спині.

– Віддай Тіпунчика! Це тобі не жаба! – примовляв він, пригощаючи птаха стусанами.

– Кхе-е-е! – відкашлялась чапля і видула із дзьоба букву.

Мокрий і пом'ятий Тіпун сидів на землі, розставивши ноги, і поправляв капелюха, що врятував йому життя.

– Ну, любить Тіпун на язики сідати! – жартував Карате, обіймаючи друга.

Розсерджена чапля повернулася до Яшки і гострим дзьобом націлилась на кривдника. Хлопчик приготувався захищатися, все ще стискаючи палицю в руці.

– Ціп! Ціп! Ціп! – дражнив довгоногого птаха малюк, не зводячи очей з дзьоба.

– Цапе! Заспокойся! А то посаджу на ланцюг! – дзвінким дівочим голосом наказала господиня саду.

Буква «Ц», яку всі звали Ціпонькою, сиділа на двоногому циркулі і гнівно грозила пальчиком птахові.

– Пробачте його. Цап лише виконував свій обов'язок, захищаючи сад від непроханих гостей, – розвівши руками, вибачалася перед гостями Ціпонька, яка встигла вже зіскочити зі свого «коня».

Яшка знову став маленьким, сховав жезл в рюкзак і підійшов до Тіпунчика запитати, як він почувається.

– Мій друг майже не загинув через вас! – сердився хлопчик, не бажаючи навіть дивитися в бік прекрасної квіткарки.

– Ах, серденько, але навіщо такі заходи безпеки всередині самої столиці? – ввічливо запитав Абра-ар Ціпоньку.

– Дійсно, – втрутилася Дзинь-да-да. – Адже можуть постраждати невинні!

– Сталося дещо... – потупивши очі, тихо виправдовувалася чарівниця і, повернувшись до гостей спиною, додала майже пошепки: – Ідіть за мною. Я вам покажу.

Стурбовані друзі не ставили зайвих питань, пішли за Ціпонькою. Тривога гризла серце і не дозволяла мандрівникам насолодитися красою чарівного саду.

Очі Яшки, які готові були розплакатися, застилав туман. Він не бачив ані пишних квітів, ані казкових плодів – тільки спина чарівниці в жовто-бузковій коротенькій сукні і чорнильна квітка петунії, що розпустилася в її білявому волоссі, немов маяк, не дозволяли туману поглинути серце хлопчика.

Квіткарка обернулася і сумно посміхнулася малюкові. Хлопчик відчував, що його злість і образа тануть, ніби шматочок масла на розігрітій сковорідці.

 – Що ти бачиш? – питали очі чарівниці.

Яшка озирнувся на всі боки, але, як і раніше, не бачив ані квітів, ані плодів.

– Нічого, – злякано кліпали його вії, відповідаючи на питання квіткарки.

– У тому-то й справа, – тихо шепотів смуток, розпливаючись туманом.

– Ах! Сад вмирає!? – схопившись за серце, вигукнув професор.

– Як таке могло статися?! – дивувався Карате.

Чарівниця привела гостей до маленького фонтану. Яшка приготувався побачити веселі струмені і райдужні бризки, почути шум і плескіт, але фонтан мовчав. Лише рідкісними крапельками стікала з кранів прозора вода.

– Живе джерело вичерпується, – коротко пояснила Ціпонька.

– Це означає, що чиєсь серце черствіє, вбиваючи мрію, – з сумом пояснив Абра-ар хлопчикові.

– Відьма стає сильнішою, забираючи в людей серця. Видно, вам, людям, серця не потрібні... – затуливши обличчя долонями, плакала буква «Ц».

– А недавно Чаклунка наслала на сад ворон, і вони розклювали всі наші квіти, плоди і ягоди, – розповіла гостям цифра «чотири», яка вийшла назустріч гостям з-за кущів з пожовклим листям.

 – Це мій помічник і рахівник Четвертинка, – представила Ціпонька четвірку, яка тримала в правій руці, зігнутій в лікті, великий журнал. В ньому цифра-бухгалтер робила всі свої розрахунки.

– Ось подивіться, – продовжив, розгорнувши книгу, Четвертинка. – Сорок кущів бузку, десять тисяч троянд, чотири сотні сорок чотири...

– Цить! – тупнула ніжкою квіткарка. – Гостям це не цікаво.

Четвертинка закрив журнал-книгу і, насупившись, відійшов за кущі, де на нього вже чекали Лінійка з Лопатою.

– А що ж далі ви будете робити, голубонько? – співчутливо запитав професор.

– Якось рятувати сад треба?! – вторив йому Карате, який все ще смикав себе за вуса. Мабуть, це була у нього ознака нервозності.

– Поки джерело не вичерпалося остаточно, ми збираємо краплі і намагаємося відродити сад. Ми сподіваємося, що віра в диво сильніша за відчай, який несе лише порожнечу, – відповіла Ціпонька.

Яшка зауважив, що сльози висохли на її очах, а сирий смуток поступився місцем гордій рішучості.

– Давайте допоможемо! – запропонувала добра буква «Д».

 – Ціную вашу турботу, але не варто. Помічників багато, – посміхнулася, нарешті, чарівниця і провела рукою по повітрю, ніби відсмикнула штору.

Пелена туману спала. Малюк побачив широкі поля, наповнені соками життя, якими бувають вони ранньою весною після тривалого зимового сну.

– Кроти орють землю, зайчики засіюють її насінням, курчата висапують грядки, – гордо перелічувала квіткарка. – Синиці в дзьобах розносять воду і поливають паростки, метелики запилюють квіточки, а горобці-жандарми ловлять паразитів, садять їх в скляні банки і перевиховують, навчаючи праці.