Глава двадцята Зачарований паркан

Високий паркан, обвитий плющем, простягнувся на кілометри. Ось уже дві години друзі курсували уздовж зеленої огорожі, але так і не знайшли ані воріт, ані дверей чи навіть маленькой хвіртки.

– Зачароване місце якесь... – задумливо сказав Абра-ар, постукуючи пальцями по підборіддю. – Ні початку, ні кінця...

– Дійсно, зачароване, – підтвердила Дзинь-да-да і раптом, схаменувшись, скрикнула: – Погляньте, друзі, на сонце!

Яшка задер догори голову і примружився, щоб очам не так боляче було дивитися на світило, але мружився він марно – сонця на небі не було.

– А де ж сонце? – здивовано запитав хлопчик і подивився на професора, але його друг мовчав.

Знявши окуляри і потираючи перенісся, в тому місці, де залишився червоний слід від дужки, Абра-ар дивився собі під ноги і напружено думав.

– Ото ж бо й воно, – замість професора відповів Тіпунчик. – Миле сонечко давно приміряло ковпак і спочиває тепер на пухових подушках!..

– Звідки тоді світло? – запитав цього разу професор, і всі здивовано обернулися.

Яшка злякався, бо звик, що його розумний друг завжди знає все і про всіх і з будь-якої ситуації може знайти вихід. Але зараз професор Абра-ар сидів, похнюпивши голову і склавши руки між колінами, такий же розгублений і збитий з пантелику, як і його товариші.

– Єй-єй-єй! – подав голос Єрема. – Це магія Ціпоньки. Якщо їй під силу керувати погодою у себе в саду, то чому б не поміняти місцями день і ніч, принаймні на підвладній їй території? Правда, раніше чарівниця подібного не витворяла...

– Мабуть, у неї були на те свої причини? – невпевнено припустила Їжинка.

– Імітація сонячного світла – потужний захист від сил Тьми, та ще цей паркан без дверей... – розмірковував уголос професор.

– Ціпонька боїться, – підсумувала Дзинь-да-да, яка уважно стежила за ходом думок Абра-ара. – Тому і оточила сад магічним бар'єром, намагаючись захистити його.

– І неважко здогадатися, від кого, – вставив свої п'ять копійок Тіпун.

– Стар... – хотів сказати Яшка, але буква «Д» затулила хлопчикові рота долонями, не дала договорити.

– Не наклич словом зло! – попередив професор. – Книга заклять розгорнута. Ми повинні стежити за тим, що говоримо.

– Пензлик! – згадав Карате. – Ми можемо знову скористатися пензликом і намалювати двері.

– Вдиратися в чужий дім без запрошення. Чи добре це? – заперечив Абра-ар, насупившись.

– Іншого виходу немає, – заступилася за букву «К» Дзинь-да-да. – Давайте спробуємо.

Яшка порився в рюкзаку, дістав звідти пензлик і перехилився через борт, щоб дістати до паркана, але не зумів: огорожа збудована була на височині, що виступала над молочною рікою.

– Круті береги, однак, – присвистнув Карате. Поклавши руки на коліна і нахилившись, він запропонував малюкові: – Лізь мені на плечі.

– Тримай, тримай його міцніше! – занепокоїлася Дзинь-да-да.

– Єй-богу! Обережніше там! – не витримав навіть незворушний човняр.

Яшка, розгойдуючись, простягнув до паркана руку і намалював прямокутник з ручкою, одразу схопився за неї і потягнув, але двері не піддалися.

– Ключ! – підказав Карате. – Намалюй ключ і ще спробуй.

Малюк прислухався до поради водія і намалював ключ, але той впав в річку, забулькав і зник під молоком.

– Ах, акуратніше там, – нервував професор.

– Зараз, зараз, – виправдовувався малюк. Змахнувши пензликом, він прималював ключа до замкової щілини. Клік – увійшов ключ в замок. Яшка пару раз повернув його вправо і потягнув двері.

– Є! Є! – радісно повідомив друзям хлопчик, підтягнувся і заліз в отвір.

Дзинь-да-да, Абра-ар, Карате і Тіпун пішли за ним. Тільки Їжинка і Єрема залишилися чекати друзів в човні.