Глава дев’ятнадцята Пливи, човнику, пливи!

– Єй-єй! Їхати будете? – стоячи в човні, ніби й не залишав його, і спираючись на весло, спокійно запитав Єрема і кивнув у бік сонця, яке  схилялося за небокрай.

– Ах ти! – схаменувся Абра-ар і потягнув за руку сонного Яшку.

– Звісно, звісно, – повторював Карате, шукаючи капелюха. Згадавши, що загубив його, він рукою пригладив шевелюру і поспішив до човна.

Дзинь-да-да і Тіпунчик подякували господареві за прекрасне частування і приєдналися до друзів.

– Рушай! – весело віддав наказ Тіпун, і човник відчалив.

Буква «Є» майстерно вправлялася з веслом, немов це була ложка, що збивала молоко в піну, розспівувала молодецькі пісеньки і жартувала з перехожими.

– Єй-єй-єй! Їжинко! Чи багато в тебе голочок?! – кричав Єрема букві «Ї», яка бігла берегом по стежці з важким кошиком і махала човняру рукою.

– Їй-богу, цілий козуб набрала! – підняла кошик красуня в довгій зеленій сукні і, дратуючи Єрему, показала язик. По розпущеному волоссю дівчини струменіли різнобарвні стрічки. Вони були вплетені в маленький віночок, прикрашений двома клубками ниток. Яшка не розумівся в моді, але нитки на голові красуні вельми зацікавили його. Малюк навіть відірвався від облизування карамельного човника і з цікавістю роздивлявся букву «Ї».

Тим часом човняр, нікого не запитуючи, гребнув до берега, де стояла, скромно потупивши очі в землю, Їжинка.

– Давайте підвеземо! – запропонувала Дзинь-да-да, найввічливіша з друзів.

– Далеко йти, важко нести, ніжки втомилися, – тут же радісно защебетала зеленоока Їжинка і спритно застрибнула в човен.

Яшка, від цікавості роззявивши рота, роздивлявся віночок і сукню літери «Ї» і, хоча Абра-ар подавав йому знаки мовчати, все-таки запитав:

– А навіщо вам, тітонько, клубки ниток на голові?

– Їжинка вив'язана з вовняних ниток, – відповів Єрема замість дівчини, яка опустила голову, засоромилася. – Колись вона була вовняною шкарпеткою, теплою і м'якою, і довгими зимовими вечорами зігрівала чиюсь маленьку ніжку. Але з часом шкарпетка зносилася і порвалася. Її заштопали і змайстрували ляльку.

– У їжачків була, голочок набрала. Будуть в мене спиці – зв'яжу шкарпеток на всю столицю, – почала раптом пояснювати красуня, показуючи кошик, наповнений довгими гострими голками.

– Ходяча в'язана шкарпетка, значить, – дійшов висновку малюк і, втративши інтерес до ниток, почав обстежувати голки та перевіряти, чи дійсно вони гострі.

– Товариші! По правому борту набережна імені Словника і Задачника! Зверніть увагу – це прикраса Алфавіту!! – урочисто оголосив Тіпунчик, який став колінами на лавку, щоб його було краще видно.

Абра-ар хмурився і, затуливши рота рукою, відмовчувався, надавши можливість Тіпуну і далі грати роль гіда-оповідача.

Хлопчик і компанія захоплено роздивлялися красиву набережну з її шоколадними стовпами, льодяниковими лавками, пудинговими клумбами і різнокольоровими компотово-сиропними фонтанами, а також крихітних чоловічків, які не поспішаючи походжали по білому цукровому асфальту і милувалися всією цією небувальщиною.

– Які форми! – крутив вуса і чмокав губами Карате, поглядаючи на даму-двійку у вузькій сукні, яка павою розгулювала по набережній, недбало перекинувши через ліве плече легку жіночу парасольку. Шовкові спідниці, що хвостиком волочилися за кокеткою, смішно перемовлялися між собою: ш-ш-шишр? – ш-ш-шушр!

– Яка шабля! – кричав Яшка, відкинувши голки і вказуючи пальцем на кавалера двійки, який крокував, випнувши груди, в красивому головному уборі, прикрашеному шнурами і китицями, і з довгою шаблею напереваги.

– З сьомого драгунського полку, – сказав Абра-ар, який робив вигляд, що зовсім і не дивиться в бік набережної.

– Та-тата-та! Точно з сьомого, – погодився з професором Тіпунчик і, обернувшись до Карате, який встиг вже закрутити вуса в кренделі, співчутливо порадив: – З сімками краще не зв'язуватися, друже! А ну її, ту двійку...

– Це цифра «сім» і цифра «два» гуляють набережною. Недалеко – селище Циферблат, – пояснив на вухо Яшці Абра-ар, намагаючись говорити якомога тихіше, щоб не почули інші, і додав: – Всі цифри зроблені з пластмаси або дерева, рідше – зі сплавів різних металів.

– Ой! А он цифра «п'ять»! – зрадів хлопчик, помітивши дівчинку-п'ятірку зі смішною кіскою, що стирчала вгору, ніби в неї засунули дріт.

Дівчинка-п'ятірка витягнула ніжки в зелених гольфиках, один з яких сповз на п'ятку, відштовхнулася, розгойдуючи гойдалки, і полетіла, описуючи дугу, немов космонавт на тренуванні.

– А там цифра «один» грає в футбол, – з заздрістю процідив крізь зуби Яшка і тицьнув в одиницю у спортивній футболці і широких трусах, що ганяла полем м'ячик в біло-чорну клітинку.

Малюк все-таки не витримав спокуси, перегнувся через борт, розставив руки, як справжній вратар, і заволав: – Мені! Мені! Мені давай!

– Перший піш-о-ов! – задерши носа, крикнула одиниця, розігналася і вдарила по м'ячу.

– Дев'ять з десяти даю, що не влучить, – відірвавшись від газети, коментувала цифра «дев'ять». Вона сиділа в затінку на прикрашеній льодяниковими квітами лавці, перекинувши ногу на ногу.

– Влучить, та не туди, – глузливо сказала цифра «вісім», дуже схожа на сніговика, тільки з двома кільцями замість трьох. В неї були навіть шапка-вушанка і мітла, якою вісімка, вона ж – двірник, підмітала набережну, що складалася із шматочків цукру.

М'яч пролетів повз двірника і лавки, збив капелюха з голови офіцера і врізався в гойдалку, викинувши п'ятірку на цукровий асфальт.

– Знову розбила коліно! – залилася сльозами цифра «п'ять».

– Мазило! Улю-улю-лю!!! – глузувала з одиниці цифра «шість», яка хвацько крутила педалями гоночного велосипеда і намотувала кола навколо горе-чемпіона.

– Один раз в рік і шістку б'ють!.. – уїдливо проспівала цифра «один» і ступила назустріч велосипедисту, вдаючи, що закочує рукави, хоча на ній бовталася тільки куца майка-безрукавка.