Глава чотирнадцята Буря

Ромашкове таксі продовжило свій шлях. Воно лавірувало серед хмар і хмаринок, які, зустрічаючи мандрівників, махали руками, немов намагалися їх про щось попередити.

Карате опустив одну з пелюсток і, висунувши голову, запитав:

– Куди ви летите, збираючись в зграю? Адже зараз не сезон дощів?

– Вітри женуть нас! – відповіли захекані хмари. – Назріває буря! Бабуся Хмара кличе!

З усіх боків задуло і загуло, ніби вітри зібралися на симпозіум і тепер вирішують, хто з них сильніший.

– Кінець світу! – не вірячи своїм очам, бубонів Карате.

– Що?!! – злякався Яшка, не почувши, оскільки вітер відносив слова водія геть.

Блискавка, немов ножиці, розрізала небо навпіл.

– А-а-а-ф-х-х!!! – набрав повні легені повітря Буран-Велетень.

– Біжіть! Біжіть! – лунало звідусіль. – Ми не можемо зупинитися!!!

Сильним поривом вітру знесло шапку з голови Карате.

– Мій картуз! – закричав водій, схопившись руками за голову.

Карате  різко крутанув кермо вліво, скерував машину слідом за шапкою. Внаслідок цього маневру ромашка нахилилася, і якби Яшка не був пристебнутий ременями, він обов'язково випав би з крісла знову.

– Ах! Що ти робиш?! Ми ж розіб'ємося! – намагався зупинити водія Абра-ар, який злякано вхопився за підлокітники крісла.

– Мій картуз! Мій картуз! – примовляла буква «К», не чуючи професора. – Мій улюблений картузик!

Велетень переслідував таксі, кулаками бив в барабан. Бум! бум! бум! – лунав гуркіт грому.

– У-у-у-у! – заверещала Завірюха-сестра, що вилетіла із-за плеча Велетня.

Десь за обрієм майнула чорна точка, зникла і знову з'явилася.

Очі Велетня наповнилися вогнем і метнули дві блискавки, одна з яких зачепила ромашку. Сердито забурчав мотор, випустив клуби диму. Таксі перевернулося догори дригом і полетіло вниз. Забувши про картуз, Карате натиснув на важіль, намагаючись вирівняти машину.

– Тримай правіше! – кричала водієві Дзинь-да-да. – Давай, миленький, швидше!

Чорна точка збільшувалася, стрімко наближаючись. Щось підказувало друзям – це не до добра.

– Я безсилий, – з гіркотою повідомив пасажирам Карате і безпорадно розвів руками. – Комп'ютер вийшов з ладу.

Тепер вітри, немов зграя гончих собак, гнали машину, як зацькованого звіра, до чорноти, що застелила горизонт. Блиснувши зубами, чорна діра роззявила рота і жадібно почала пити небо.

– Дістань... Двері... – намагалася сказати щось хлопчикові Дзинь-да-да, але Яшка не міг розчути, що саме, і, не розуміючи, чого від нього хочуть, спантеличено знизував плечима.

– Пензлик!.. – пересилюючи шум, вигукнув Карате.

Абра-ар, який сидів до хлопчика ближче за всіх, повернувся до Яшки і крикнув на вухо:

– Дістань пензлик художника! Намалюй двері! Це наш єдиний шанс!

Хлопчик нахилився, щоб підняти рюкзак, де складені були всі пожитки, але, не знайшовши його на підлозі біля крісла, злякано подивився на професора.

– Шукай, – процідив крізь зуби Абра-ар.

Говорити було складно, оскільки деякі з пелюсток розкрилися і впустили вітер в салон.

– Як? – ворушачи тільки одними губами, запитав Яшка.

Професор вигнувся в кріслі, зняв ремінь зі штанів і краватку, зв'язав їх і простягнув хлопчикові, коротко пояснивши:

– Тримаю. Шукай.

Яшка вхопився лівою рукою за ремінь, став на коліна і поповз, правою рукою промацуючи підлогу.

Чорна діра поглинула машину, і шум припинився. Малюк чув тільки, як боязко стукає його серце. Речі і предмети навколо стали легкими, ніби пір'я, і тепер невагомо ширяли в повітрі. Крісла з буквами теж злетіли вгору. Імпровізована мотузка з ременя і краватки натяглася і затріщала – далі повзти було неможливо. Міцно тримаючись обома руками за ремінь, хлопчик злетів слідом за кріслом і, вже звисаючи, немов люстра, зі стелі, помітив, нарешті, рюкзак. Дістати його він, однак, не міг – відстань була занадто великою.

Попереду розгорялося полум'я. Ромашку несло прямо на нього. Не бачачи іншого виходу, малюк відпустив «мотузку», і його одразу потягнуло до розкритих пелюсток.

– Ні-і-і! – закричав Абра-ар, стискаючи в кулаці ремінь.

Яшка подумав, що все – кінець, але раптом згадав про фантазії, адже ромашка все ще була машиною бажань. Він подумки уявив у себе на плечах рюкзак і наказав:

– Пензлик!

Дивно, але і цього разу, як і у випадку з морозивом, фокус вдався. В повітрі матеріалізувався пензлик художника Хмелевича, який, не зволікаючи жодної секунди, сам слухняно ліг на долоню хлопчика. Отримавши бажаний предмет, малюк, як міг, накреслив контури двері.

Вогняний язик торкнувся корпусу машини, лизнув полум'ям ніжні пелюстки.

– Машинка моя... – не стримуючи сліз, плакав Карате.

– Гайда сюди, друзі! – тримаючись за ручку дверей, покликав Яшка і потягнув двері на себе.

Абра-ар і Дзинь-да-да відштовхнулися від крісел, ледь не вилетіли з машини. Вхопившись за ноги хлопчика, букви повисли на ньому. Тільки Карате зволікав, не наважуючись покинути крісло.

– Капітан залишає корабель останнім, – з сумом прошепотіла буква «К». Відстебнувши ремінь, Карате пішов слідом за друзями.

– Лови! – кинув хтось в начарований дверний проріз мотузкову драбину.

Яшка з останніх сил підтягнувся, щоб вчепитися за плетені мотузки. Насилу, але йому це вдалося. Відчувши, як щось потягнуло його і друзів разом з драбиною вгору, до світла, хлопчик полегшено зітхнув.

– Ні! Це ще не кінець! – зрадів він і підняв голову, готуючись зустріти нове диво.