Глава тринадцята Кімната зі скляними шафами

Буль-буль! – співав киплячий казанок, оповитий парою. Дим з-під дров, які вже догоряли, роз'їдав очі і сушив горло, але це не турбувало Стару, що схилилась над варивом. Спершись на стінки котла, до червоного розпечені жаром, Відьма не зводила очей з танцюючих бульбашок. Вона не відчувала болю, оскільки давно втратила здатність відчувати що-небудь.

– Хлопчик залишив бджіл, – доповідав казанок, справно несучи свою службу. – Тепер вирушає...

– Бачу! – перебила його Стара і засичала, штовхнула казанок, ніби він був винен у тому, що вона бачить.

Казан захитався, розплескав воду. Пш-ш-ш! – розтеклася гаряча юшка і загасила дрова. Віть-віть! – розгойдуючись на рожні, все стогнав порожній казанок. Він ображено заплющив повіки.

Стара рвучко повернулася і, ступаючи по скрипучим мостинам, пройшла до кімнати, часто-густо заставленої скляними шафами і шафками. На їхніх прозорих полицях зберігалися висушені і почорнілі людські серця. Під час кожного кроку Відьми скляні шафи тремтіли і тихенько стогнали, точно оплакували долі сплячих сердець.

Посеред кімнати з каменю був викладений вівтар. Прямо над ним зі стелі стирчав великий гачок, через який було перекинуто іржавий ланцюг. Підвішена на ланцюгу клітка розгойдувалася над вівтарем, ледь торкаючись його поверхні. Бліді, перелякані обличчя Бурундуна, Віхола-в'юна і Гагатуна визирали між прутами клітки.

– Б-б-боюся! – голосила, заплющивши очі, буква «Б».

– Все одно у вас нічого не вийде! Вам це з рук не зійде! – намагався храбритися Віхола-в'юн, але побілілі кісточки пальців, що судорожно вчепилися в прути, видавали його страх.

Тільки букві «Г» поки вдавалося зберегти спокій. Гагатун скористався своєю худорлявістю, що відрізняла його від друзів, і протиснувся між прутами, щоб повиснути на дверцятах з замком. Він намагався пристосувати свій довгий ніс замість ключа і просунути його в замкову щілину. Однак, почувши кроки, Гагатун прошмигнув назад в клітку і причаївся.

– Як горобці сидимо в клітці! – не вгамовувався Віхола-в'юн, намагаючись розхитати прути, щоб розсунути їх, але у нього нічого не виходило. Побачивши Чаклунку, буква «В» замовкла і, щоб не так було страшно, притулилася до плеча Бурундуна.

Тим часом Стара підійшла до вівтаря і дістала з-під поли широкого плаща Книгу в сірій шкіряній палітурці на ремінці, прикрашеному маленьким золотим замочком.

Поклавши Книгу на вівтар, Відьма тихо покликала:

– Аратс!

Чорна Тінь Чаклунки, що стелилася по слабо освітленим стінкам шаф, відокремилася від ніг господарки і, обійшовши кімнату, стала по той бік вівтаря.

– Приступимо! – коротко наказала Відьма і поклала руки на Книгу.

Тінь повторювала за хазяйкою. Маленький замочок кілька разів підстрибнув, клацнув. Книга, немов тільки цього і чекала, розгорнулася і несамовито зашаруділа пожовклими від часу сторінками, розминаючись після багатовікового ув'язнення.

Тінь потягнула за якусь мотузку. Дно клітки, в якій, знемагаючи від страху, мучилися літери, відвалилося. Бурундун, Віхола-в'юн і Гагатун з гучним криком впали на Книгу.

– Б – буря! Б – буран! – примовляла Стара, наблизивши обличчя до Книги.

– Яруб! Наруб! – шепотіла Тінь.

– В – віхола! В – вітер! Г – гроза! Г – грім! – перейшла на крик Чаклунка.

– Алохів! Ретів! Азорг! Мірг! – не відставала Тінь, вимовляючи слова задом наперед.

Книга наповнилася світлом. Снопи променів розсікли напівтемряву кімнати, відбиваючись в шафках і бентежачи серця, що заточені в прозорих в'язницях. Тривожне «тук-тук» намагалося пробитися крізь скляні стіни, але Стара грізно шикнула, змусивши замовкнути неслухняні серця.

– Адже вони живі! – вирвалося у літери «В». Впавши на Книгу, В'юн намагався встати, але його ручки і ніжки приклеїлися до паперу, і він не міг ними поворухнути.

Тінь простягнула руку, хлопнула по В'юну, немов це була муха, і почала вдавлювати його в сторінку. Папір розм'як, ніби його намочили, і жадібно  став засмоктувати безпорадну букву. Не минуло й секунди, як Віхола-в'юн повністю занурився в сторінку і тут же проявився на ній у вигляді кольорового малюнка. Та ж доля спіткала і його друзів.

Стара задоволено посміхнулася, оголивши гострі відточені зуби, і широко роззявила рота, щоб випустити чорне полум'я...