Глава десята Бджолина рада, або Пригода з капцем

Кімната, в якій опинився малюк, була маленькою і вузькою. А якщо придивитися, то зовсім і не кімнатою, а балконом, який звисав над великим тронним залом. Власне кажучи, зал, посеред якого на п'єдесталі красувався золотий трон, був всього лише частиною величезної будови чашеподібної форми і утворював дно «чашки». Яскраво-жовті стіни були обліплені сотнями балкончиків з червоними шторками.

У кожному з цих балкончиків-близнюків на м'яких стільцях з різьбленими ніжками сиділи бджоли і дивилися вниз. Багато з них дивилися у біноклі з великими круглими скельцями. Лінзи в біноклях блищали, відбиваючи яскраве світло від ліпної люстри, виконаної у формі грона винограду. Складалося враження, що балкони грайливо підморгують один одному.

Одна з бджіл (та, що вища зростом і, напевно, старша за званням) обернулася і приклала пальця до губ, подаючи знак мовчати.

Але незнайомець у плащі чи вирішив проігнорувати, чи справді не помітив попереджувальних жестів охоронця. Він указав на Яшку і тужливо, немов плачуча пила, пропищав:

– Ху-лі-га-а-н!

Бджола-велетень насупила брови, різко провела вказівним пальцем під підборіддям, недвозначно даючи зрозуміти, що все-таки варто помовчати.

Погрози від охоронця, а також шушакання на сусідніх балконах і пара-трійка біноклів, що з цікавістю утупилися в Яшку і компанію, змусили, нарешті, крикуна замовкнути. Він повернувся спиною до хлопчика, ступив углиб балкона, щоб вмоститися на одному із стільчиків з червоною оксамитовою оббивкою в жовту смужку. Малюк помітив, що позаду чудо-плащ незнайомця по всій довжині був прикрашений двома шпагами, майстерно вишитими бордовими і темно-зеленими нитками. Вони витончено схрещувалися на спині дивного пана у вигляді великого хреста.

– Обереж-ж-жно! Важ-ж-жна птиця! Дон Хмелевич! Худож-ж-жник з-зі с-с-столиці! – тихенько продзижчав на вухо хлопчикові велетень з шаблею. – Це буква «Х»! З-з с-с-солоного ті-с-ста вона... Не варто з-з-злити!

– Угу, – погодився Яшка, спостерігаючи, як дон Хмелевич простягнув праву руку вперед і м'якою рожевою долонею помахав сусідам. Поли його плаща розкрилися, і оголилися обтягнуті зеленим трико тоненькі ніжки в чоботях, які доходили художнику до колін.

Після урочистого привітання дон Хмелевич вмостився на стілець, кинувши на хлопчика злий погляд, потім недбало відкинувся на спинку та витягнув худі ноги. Зрештою, благородний крикун розслабився і клацнув пальцями, що означало – всі вільні.

«Ця «хлібна» буква, напевно, тому така зла, що в ній занадто багато солі», – думав Яшка, закусивши губу. Він задкував до дверей, щоб вийти. Але охоронці, які все ще тримали напоготові шаблі з відточеними сталевими клинками, перегородили йому шлях. Старший велетень кивнув у бік вільного стільця. Яшці нічого не залишалося, як повернутися до «його благородія» – вельможного пана Хмелевича. Художник кипів від гніву, геть забувши про своє благородство.

Хлопчик не міг утриматися і вирішив трохи побешкетувати. Немов мавпочка-кривляка, він вдав, що ніяк не може всістися. Ось начебто і сів, але стілець під ним упав. А якщо стільчик стояв, то падав Яшка. Все виглядало так, що винен стілець, котрий чомусь не хоче, щоб на ньому сиділи. Рудий розбишака винувато посміхався і весь час бубонів, ніби вибачався:

– Пардон, Хмелю Доновичу! Мерсі, пане Крикуновичу!..

Обличчя крикуна, якому Яшкині жарти не сподобалися, покрилося зеленими плямами, і розтулився рот, щоб вибухнути черговою гнівною тирадою. У цей момент в залі пролунало гучне «гр-р-р!», що врятувало хлопчика від доброго прочухана, – безліч ніг, відсуваючи стільці, встали, щоб привітати королеву.

– Ж-ж-жу-ж-ж-жо! Ж-ж-жу-ж-ж-жо! Ж-ж-жу-ж-ж-жо! – вилітало з усіх балконів.

Гримнула музика, і всі заспівали гімн, під акомпанемент якого пані Жужа з дещо нахиленою під вагою корони головою пройшла до трону. За нею, відстаючи на крок чи два, слідували дві бджоли-фрейліни. Красуні постукували по натертому до блиску паркету підборами червоних туфель. В лапках своїх вони несли великі розписні віяла, які були зібрані з найтонших, немов папірус, трісок і просякнуті приємним ароматом. Коли королева зайняла своє місце на троні, фрейліни розташувалися по обидва боки золотого крісла і почали обмахувати Її Величність віялами, граціозно вигинаючи смугасті спинки.

Перед п'єдесталом зібралася група придворних і гостей, що чекали аудієнції. Серед них Яшка розгледів Абра-ара, який скромно тримав капелюха в руках, і (о диво!) Дзинь-да-да, здорову і неушкоджену, і навіть в новеньких блакитних панчішках.

– Я тут!! – закричав сповнений радості малюк і схилився на перила балкону, які під ним незадоволено затріщали, погрожуючи в будь-яку секунду завалитися. Але Яшка не помічав небезпеки і не чув сердитих окриків, тому продовжував волати і розмахувати руками: – Тут я!!!

Щоб роздивитися, хто там бешкетує і зриває церемонію, пані Жужа передала жезл одній зі своїх помічниць. Поклавши руки на бильця крісла і подавшись корпусом вперед, королева повільно повернула голову в той бік, куди складеним розписним віялом вказувала фрейліна. Важка корона нахилилася і захиталася, точно молочний зуб, готовий покинути свою обитель. За мить золотий вінець, прикрашений дорогоцінним камінням, злетів униз, з гуркотом рахуючи сходинку за сходинкою, поки не досяг гладкого паркету. Там корона трохи покрутилася дзиґою, потім заспокоїлася і замовкла.

Виглядало все це дуже непристойно. Витівка Яшки і казус, що трапився з королевою на публіці, викликали ефект вибуху бомби. Здивований гомін і гнівне дзижчання змінилися мовчанням, ніяковим і обтяжливим.

Яшка звернув увагу, нарешті, що всі дивляться на нього, відскочив від перил, на секунду завмер, обмірковуючи, що відбувається, і почервонів від сорому. Він почав відступати назад, поки не вперся в стілець. Ноги стали ватяними і не слухалися його. Витягнуті уздовж тіла руки міцно притиснулися до стегон. Малюк втягнув голову в плечі, згорбився. Вигляд він мав злочинця, який кається і готовий здатися, щоб прийняти покарання.