Глава шоста Пенькова галявина

Яшка прокинувся, але не поспішав розплющувати очі. Він лежав і слухав, як мирно шелестить трава і дзижчать бджоли. Пахне землею – значить, недавно був дощ.

Малюк глибоко вдихнув і розплющив очі. Засліплені гарячим сонцем, вони боліли і сльозилися. Яшка сів, обхопив ноги руками і поклав голову на коліна, спостерігаючи, як смугасті бджоли в фартушках і хустках снують туди-сюди, наповнюючи відра солодким нектаром.

«Мед!» – облизнувся хлопчик, відчуваючи, як все голосніше і наполегливіше бурчить шлунок, заявляючи про свої права. Скільки ж часу пройшло відтоді, як він покинув свою кімнату?

Отямившись, малюк подумав про своїх друзів і поспішно взявся обстежувати кишені, вивертаючи їх. На траву випав ґудзик, за ним вискочив шматочок недогризеного сухарика, який Яшка зловив і одразу ж відправив до рота. Але пластилінових чоловічків ніде не було.

«Напевно, вони випали, коли я летів», – розмірковував хлопчик, не уявляючи, що йому тепер робити.

Яшка встав, щоб озирнутися на всі боки і з'ясувати, де він, зрештою, знаходиться. Кругом росла висока трава, і дикі квіти п'янили своїм ароматом. Серед квітів і трави визирали пні, що поросли зеленим мохом. На деяких з них на тонких ніжках красувалися коричневі гриби.

«Яка дивна-предивна галявина?» – здивувався хлопчик і ступив уперед, як тут же спіткнувся і впав, ледь не ударившися головою об один з таких пнів.

Пеньок невдоволено поморщився, скривив губи, ніби наївся кислого лимона.

– Нічого тут падати, – процідив він крізь зуби.

– Вибачте, будь ласка, я не хотів, – намагався бути чемним Яшка. В той же час він обережно відсувався від пня, який крутив носом і пирхав.

– Пирх, пирх, пирх, – повторювали за потривоженим пнем його товариші, що були розкидані по всій галявині.

– Вибачте, будь ласка, – трохи згодом знову спробував звернутися до загадкового пня хлопчик, насилу підбираючи слова, але затнувся, бо помітив, що ніс пня під гучне пирхання почав рости, гострим кінцем тикаючи в нього. Малюк втягнув голову в плечі, щоб ніс-указка не подряпав, і пробурмотів: – Б-б-будь ласка... Я тільки хотів запитати, чи не бачили ви тут моїх друзів, таких малесеньких чоловічків?

Водночас Яшка великим і вказівним пальцями намагався наочно пояснити, якого розміру були його зниклі друзі.

Тонкий ніс, все подовжуючись, немов щупальце, доторкнувся до Яшкиного обличчя, провів від підборіддя до правої скроні, зі свистом втягуючи повітря і нагадуючи пилосос. Коли огляд-обнюхування був закінчений, безрозмірний ніс з тріском, як буває, коли заіржавіє деталь якогось механізму, почав втягуватися назад, поки не став знову маленьким.

– Тьху! – плюнув в бік хлопчика пень і заплющив очі, давши зрозуміти, що відповідати він не має наміру.

Яшка стрімко встав і, не озираючись, побіг, раз у раз натикаючись на носаті пні, що презирливо пирхали. Щоб не зачіпати пирхунів, він стрибав і скакав, немов спортсмен на біговій доріжці з перешкодами.

Добігши до якихось кущів, високих і колючих, хлопчик зупинився перевести дух. Не помітивши поблизу небезпечних пнів, він сів навпочіпки і поклав руки на коліна – так йому було зручніше думати.

Щось кололо за комірцем, тому шия боліла і свербіла.

«Може, сучок якийсь потрапив за комірець?» – подумав Яшка і, щоб перевірити це, стягнув сорочку і струснув. Йому на долоньку випала буква «А».

– Як я раніше не здогадався перевірити за комірцем?!! – дорікав собі малюк, уважно розглядаючи Абра-ара, який лежав нерухомо і тихенько стогнав. – Мабуть, бідоласі добряче дісталося?!

Хлопчик дбайливо обмацував чоловічка, перевіряючи, чи не ушкодилася пластилінова буква під час польоту. Нарешті, Абра-ар отямився і сів, кругом оглянувся і поправив одяг.

– А-а-пчхи! А-а-пчхи! Алергія! – почув Яшка і зрадів, що з його чихунчиком все гаразд.

Акуратно помістивши Абра-ара в кишеню, хлопчик встав і, приклавши руки до губ, немов рупор, голосно покликав:

– Бурундун! Віхола-в'юн! Гагатун! Дзинь-да-да!

У відповідь лише голосно затріщала сорока: тра-та-та-та-та! тра-та-та-та-та! Але маленькі друзі не відгукувалися, та й, чесно кажучи, Яшка сумнівався, що зможе почути їхні слабкі голоси. Однак, не придумавши нічого нового, продовжував кликати, поки не заболіло горло.

Хотілося пити і їсти. Бир-бур-бир! – співав шлунок.

І тільки зараз, коли повернувся обличчям до колючих кущів, малюк помітив, що вони рясно всипані яскраво-червоними ягодами, великими і соковитими, схожими на малину. І хоч хлопчик знав, що в казці їсти, що попало під руку, небезпечно (можна і козенятком стати!), не в силах терпіти голод, він попрямував до заростей малини, завбачливо натягнувши рукава на долоні, щоб не вколотися.

Хлопчик жадібно ковтав ягоди, поспішав і був неохайний. Від солодкого соку пальці і підборіддя стали липкими і брудними, але це його не бентежило.

– Е-е-е-м! – муркотів малюк і уминав за обидві щоки.

Запах розчавлених ягід привернув увагу бджіл, і вони роєм почали кружляти над хлопчиком, намагаючись сісти на його липкі пальці і обличчя.

– А-а-а-а!!! – в один голос з Абра-аром закричав Яшка, відмахуючись від бджіл і продираючись через кущі.

Не знайшовши, де сховатися, він плюхнувся прямо на землю, затулив обличчя руками і готовий був розплакатися. Одна з бджіл сіла-таки йому на ніс і, швидко перебираючи лапками, почала збирати у відерце солодкий сік ягід. Малюк не ворушився, тільки сльози, що градом котилися по щоках, видавали його страх.

Смугаста гостя трохи потупцювала на місці, нагнулася до відерка, зачерпнула лапкою рідини і піднесла до рота зняти пробу. Сльози змішалися з соком і зіпсували його смак, тому бджола невдоволено задзижчала і перекинула відро.

– Ж-ж-жаль! – голосила трудівниця, витираючи лапки фартушком.

Намагаючись взяти себе в руки і остаточно не розплакатися, Яшка голосно потягнув носом повітря і видихнув, налякавши у такий спосіб бджілку. Розсерджена трудівниця покружляла над його головою, знову сіла на кінчик носа і підперла боки лапками. Деякий час хлопчик і бджола уважно розглядали один одного. Яшка міг розгледіти навіть вишиті на фартушку гості кольорові візерунки. А косиночка, відзначив про себе малюк, в такий же горошок, як і його піжама.