Глава п’ята Танці з хмарами

Небо іскрилося і грало райдужними вогниками, вітаючи мандрівників. Рожеві хмари, немов танцівниці балету, кружляли ніжний вальс.

Яшка, заплющивши очі, розгойдувався в такт мелодії, що лунала з нізвідки.

Одна хмаринка з обличчям, схожим на мамине, впритул підпливла до хлопчика, легенько дмухнула, мабуть, вітаючись, і простягнула руку. Яшка оторопів, не зрозумівши, чого від нього хочуть.

– Тебе запрошують приєднатися до танцю. Це велика честь! – пояснив Барсик, який стояв на задніх лапах і розмахував передніми, зображуючи танець.

Допитливі букви, всі як одна, висунули свої голови з Яшкиної кишені і голосно коментували те, що бачили. Дзинь-да-да і Абра-ар видерлися по рукаву на плече хлопчика і, немов на танцмайданчику, «відчебучували» (як кинув їм навздогін Віхола-в'юн) різні па.

– Але ми ж летимо? – заперечив малюк, боязко озираючись кругом. – Я розіб'юся!

– Не бійся, – шепнула хмара і ласкаво провела рукою по Яшкиній щоці. – Адже це твоя мрія!

Хлопчик згадав дідову дачу і себе, коли він лежав на старій розкладачці під грушею, яка тіні, проте, не давала. Закинувши руки за голову і жуючи гірку стеблинку кульбаби, малюк мріяв тоді про те, як здорово було б ось так запросто злетіти під саме сонечко, до хмар, і босими ніжками танцювати і стрибати, піднімаючи хмарний пил. Але тато тоді запевнив, що це неможливо, і хлопчик поступово забув про свою мрію.

Маленькі рожеві пальці торкнулися Яшкиної руки, міцно обхопили її та потягнули в бездонну синяву.

– Ма-м-ма-а! – встиг лише вимовити малюк, ширяючи під струменями теплого повітря.

Куртка і штани піжами надулися і, наче вітрила, розвівалися, били хлопчика, але він не відчував болю. Віхола-в'юн і Гагатун вчепилися в піжаму і захлиналися сміхом. Бурундун, блідий від страху, відмовчувався. Абра-ар і Дзинь-да-да, яким було важче, ніж іншим, голосно кричали і щосили намагалися втриматися на плечі малюка.

Трохи згодом Яшка призвичаївся, розкинув руки і віддався польоту, забувши страх і слухаючи, як свистить вітер у вухах, як співає небо.

Примарні діви у хмарному серпанку оточили хлопчика, водили хороводи. Руки і сплетені пальці миготіли перед Яшкиними очима, немов казкова карусель.

– Щось буде! – зробив висновок Барсик і смачно прицмокнув.

– Щось вийде! – радісно погодився бузковий літун.

Пустун-вітерець з довгим волоссям надув пухкі губи і дмухнув, розганяючи хоровод.

– Уф-у-у-у-ух!! – сміявся вітер, в той час як хмари, безпорадно розмахуючи руками, розлетілися в різні боки, залишивши хлопчика на самоті.

Яшка загрібав руками і ногами, як навчився минулого літа, коли Єрмолаєви всією сім'єю відпочивали на морі. Він намагався підпливти до бузкової птиці. Фея, розправивши крила, балансувала, ніби каталася по хвилях. Барсик простягнув лапу, щоб допомогти Яшці забратися на спину птиці. Хлопчик зробив ривок і, розмахуючи правою рукою, точно це був пропелер, а ліву виставивши вперед, майже вхопився за волохату лапу... Однак в цей момент вітер, перепочивши, знову надув щоки і зі свистом випустив новий струмінь повітря. Він боляче вдарив Яшку, на мить оглушив його.

Повітря катастрофічно не вистачало. Не те щоб кричати – дихати було боляче. Яшка від страху онімів. З посинілими губами, безпорадний, він летів, немов листочок, з яким так безжально грається вітер. Не в силах змінити що-небудь, хлопчик заплющив очі і згадав маму.

«Мамо! Матусю!!» – подумки покликав малюк, відчуваючи, як стрімко починає падати.