Глава четверта Впала вішалка

Барсик, що примостився на сьогоднішню ніч біля Яшкиних ніг, стрибнув з ліжка, притулився животом до підлоги, напружив вуха, немов антени.

Яшка спросоння деякий час не міг зрозуміти, що не так, але відчував, інстинктивно відчував, як страх і занепокоєння підступають до його серця. Йому здалося навіть, що він все ще спить і просто бачить якийсь чудний сон. Точніше, не бачить, а поки що чує, бо в кімнаті було так темно, що хлопчик ледь міг розрізнити власні пальці лівої руки, яку простягнув вперед, ніби захищався від когось невидимого.

Як зазвичай, широко розплющивши очі, малюк слухав, як відбивала дріб вішалка-гном, немов хтось розгойдував шафу і щосили бив у дверцята зсередини.

– Абра-ар! Бурундун! Віхола-в'юн! Гагатун! Дзинь-да-да! – прошепотіли зовсім близько, і Яшка, вкрай переляканий, слідом за котом зісковзнув на підлогу, потягнувши за собою ковдру.

– Брум-трум-трум! – впала поруч вішалка.

«Може, це вантажівка проїхала і викликала маленький землетрус?» – намагався заспокоїти себе малюк, але він знав, що це не так.

Яшка обережно встав на коліна, потягнувся за ліхтариком, який похапцем залишив на ліжку, і раптом подумав, що не чує Барсика. Якщо ще хвилину тому підозрілий стукіт і танок вішалки наводили на хлопчика жах, то зараз тиша здавалася йому не менш страшною.

– Киць-киць-киць! – покликав малюк, намацавши рукою ліхтарик і тут же вхопившись за нього як за рятівну соломинку.

Осмілівши, Яшка знову забрався в ліжко, підібрав під себе ноги, клацнув кнопкою ліхтарика і, як зазвичай, заходився «обстрілювати» темряву, продовжуючи кликати кота.

Ось кубики, які розкидав ще з вечора і так не прибрав рудий ледар, ось плюшевий синій слоник з відірваними очима, а там залізниця, подарована тіткою Кірою на минулий день народження, зелені штори, герань на вікні, скарбничка-щеня з відбитим і приклеєним назад вухом... Загалом, все як завжди.

Заспокоївшись, хлопчик підвівся і нахилився під ліжко, щоб посвітити там ліхтариком в пошуках зниклого кота. Тут же заплутався в зім'ятій ковдрі, впав і уткнувся носом в м'які оксамитові лапки, які міцно обхопили спинку його ліжка. Яшка чув пульс і дихання когось, хто примостився у нього над ліжком, і розумів, що це не кіт, бо Барсик якраз в цей момент жалібно занявкав десь внизу. Кілька секунд знадобилися хлопчикові, щоб підняти ліхтар, який під час його падіння закотився під стіл, і спрямувати світло на ліжко, з-під якого з виттям вискочив Барсик.

Дещо, що так налякало Яшку, встигло перебазуватися на подушку і тепер, розправивши крила і трохи нахилившись вперед, уважно розглядало хлопчика. Ця істота не була птахом, хоча мала крила і лапи, як у пернатих друзів.

«Якби мені не було так страшно, я б подумав, що це янгол, про якого розповідала бабуся, спустився з небес, щоб побажати мені на добраніч...» – розгублено думав хлопчик, помітивши, що у таємничого гостя, який з комфортом розташувався на ліжку, голова, тулуб і руки зовсім як у людини, тільки бузкового кольору.

– Фіолетовий янгол... – підсумував свої спостереження Яшка, не помітивши, що сказав це вголос. – А може, фея фіолетових гір, що прилетіла з бабусиної казки?

Малюк задкував, намагаючись не зводити очей з чужака, який широко розтулив рота, позіхнув і завовтузився, влаштовуючись зручніше.

– Ти ба, як по подушці моїй тупцює! – зауважив Яшка.

Дивна річ, але зараз йому було вже не так страшно, як можна було б очікувати від людини, навіть дорослої, за таких обставин.

Янгол-фея нахилився, простягнув витончену фіолетову руку з довгими тонкими пальцями і поманив хлопчика, жестом запрошуючи підійти до ліжка.

Яшка розгубився, не знав, що робити, адже такого з ним ще ніколи не відбувалося. Він продовжував задкувати, поки не вперся спиною у письмовий стіл. Боляче вдарився об кут верхнього ящика, який щільно не зачинявся. Малюк ойкнув, інстинктивно потер забите місце і зачепив ліктем жовтий будильник, який похитнувся і впав на підлогу, висловивши своє незадоволення голосним «дз-и-и-инь!».

– Дзинь-да-да! – тут же відреагував гість. Прибулець випростався, зашелестів крилами і радісно, як здалося Яшці, повторив уже знайому тарабарщину: – Абра-ар! Бурундун! Віхола-в'юн! Гагатун! Дзинь-да-да!!!

– А-а-а-пчхи! – почулося ззаду.

Від несподіванки Яшка підскочив і ледь знову не впустив ліхтар.

– Б-б-будь здоровий! – побажав, заїкаючись, хтось.

– Всякчас готовий!! – недоречно пожартував третій.

– Б-б-бардак! – розсердився через жарт заїка.

– Вай-вай-вай! – задерикувато відповів йому жартівник.

Хлопчик, намагаючись не випустити з уваги диво-птицю, яка радісно пританцьовувала і плескала крилами, через що навсібіч посипалися пір'я і пух, нагнувся над столом з'ясувати, кому належать голоси.

На столі, як зазвичай, було повно неприбраного мотлоху, оскільки Яшка, як і більшість хлопчаків, не мав звички прибиратися після ігор і розваг. Серед пластиліну і кольорового паперу, олівців і фантиків від з'їдених цукерок явно щось відбувалося. Чути було тупіт маленьких ніжок, по шарудінню і шурхіту вгадувалася метушня. Видно, Яшкине веснянкувате обличчя, що впритул наблизилося до столу, було причиною переполоху.

Хтось упав і ахнув, викликавши чиєсь заливисте «га-га-га!».

– Б-б-балаган! – повчально відрізав вже знайомий нам заїка.

– Дійсно! Дійсно! Так, так, так! – підтакували йому.

Не витримавши, Яшка ризикнув і посвітив на стіл ліхтариком, повернувшись спиною до таємничого гостя. Заморгав, схвильовано проковтнув – приготувався побачити нове диво. Бузкові пір'я, наче сніжинки, кружляли і м'яко падали навколо. Одна пір'їнка промайнула над Яшкиним обличчям, залоскотала, ніби дратуючи. Малюк скривився, втягнув носом повітря і дмухнув, відганяючи геть настирливе перо.

– Апчхи! Апчхи! – неабияк розібрало когось.

Прикинувши, звідки доноситься чих, Яшка спершу приклав вухо до коробки з-під пластиліну, а потім, злегка штовхнувши пальцем, відкинув кришку в бік і, забувши про обережність, засунув туди свій допитливий ніс. І тут же поплатився за це, отримавши по носу щигля.