Глава друга Будні по-єрмолаєвськи

Ранок для сім'ї Єрмолаєвих – пора випробувань. Починається він зі святая святих – кухні, де киплять і булькають в літровому кухлі бабусині бігуді, пахне кавою і яєчнею, тато читає газету і жує бутерброд, нестямно репетує Барсик, випрошуючи корм, а мама намагається нафарбувати вії напівзасохлою тушшю.

Але головна дія починається тоді, коли всі члени сім'ї вирішують питання, кому сьогодні буде надана честь відвести Яшку до дитячого садка. А це складне завдання – адже всі поспішають, всім ніколи, і, звісно, кожен божиться, що страшно спізнюється.

Яшка любить спостерігати, як дорослі, немов ті ж діти, йдуть на різні хитрощі, щоб першими вискочити з квартири і уникнути у такий спосіб долі «конвоїра». І тоді в гру вступає таємничий барабашка, з вини якого раптом зникають мамині ключі або дідусеві окуляри, а тато іноді довго не може розплутати свої шнурки. Хто менш спритний і хитрий, залишається, як то кажуть, з носом, тобто з Яшкою.

Сьогодні не пощастило татові.

– Не твій день! – радісно поспівчувала мама, пославши повітряні поцілунки улюбленим чоловікам.

***

– Сьогодні не мій день... – пробуркотів з досадою малюк, переступаючи через поріг дитячого садка.

Ось стоїть він у роздумах, нервово смикаючи великий зелений ґудзик біля ворота своєї новенької сорочки, нібито ґудзик винний в тому, що на сніданок сьогодні знову буде «гаряче улюблена» манна каша – холодна, густа і з грудками. Вершина кухарського мистецтва!!!

Ну не любить Яшка кашу цю, та ще молоко кип'ячене, та ще з пінкою ненависною, яка, як на зло, попадається саме йому. А вони, дорослі, цього не розуміють, змушують їсти, коли не лізе, і карають, якщо пручаєшся.

І не раз після закінчення обіду Яшку залишали за столом, поки не доїсть, і він довго колупав ложкою, з сумом спостерігаючи, як інші грають в солдатики.

Але сьогодні все буде інакше. Набридло весь час бути покараним. Вдома і так бушує гроза! Потрібно щось придумати, змінити тактику. І Яшка, випнувши груди і заклавши руки за спину, як Наполеон (той товстий імператор в смішному трикутному капелюсі, про якого розповідала бабуся), став проходжуватися уздовж столиків з тарілками, де зручно розташувалася каша. Він прикидав в умі план подальших дій.

Адже як зазвичай роблять діти, та й дорослі теж, коли їм щось не до смаку із запропонованого меню? Залишають на потім, з'їдаючи спочатку смачненьке, довго возяться з кожним шматочком, ніби проводять розкопки у себе в тарілці, або взагалі грають в хокей, використовуючи замість ключок свої виделки...

«А що, якщо уявити собі, що несмачне – насправді смачне? – подумав малюк. – Тоді кашу цю треба їсти так, ніби це і не каша зовсім, а, скажімо, халва з арахісом або родзинками, а ще краще і з тим, і з іншим. Тобто їсти її треба швидко... ні... дуже швидко! Щоб не встигнути відчути, що це все-таки не халва».

Сидячи за столом, Яшка так налягав на кашу, що у нього аж за вухами тріщало. Старався, як тільки міг. Машка з Вовкою, сусіди по столику, з цікавістю дивились на батальну сцену, що розгорнулася перед їхніми очима. Першим отямився Вовка (проноза той ще!) і, не втрачаючи часу, тут же уклав парі з очкастим Петюнею, що Яшка війну з кашею програє: у нього, мовляв, кишка тонка. Це він мстився за синяк під лівим оком, поставлений йому турботливою Яшкиною рукою ще минулого тижня.

– Ну що, чемпіон? – поспівчувала, гладячи Яшку по його розпатланій голові, нянечка Антоніна Василівна, яку всі називали просто Тонь Васильной. Вона, мабуть, вже забула, як нещодавно з півгодини грюкала капцем по дверях, замкнена в туалеті з Яшкиної вини.

Тепер молодший Єрмолаєв стояв на табуреті перед умивальником і з глибокодумним виглядом намагався відмити тарілку, в яку його благополучно знудило за сніданком.

– Єрмолаєв знову балується! – зробила висновок вихователька і відправила Яшку відбувати покарання на маленьку темну кухоньку. Там, гуркочучи посудом, чаклувала Тонь Васильна, про яку, до речі, всі говорять, що вона п'є оцет, щоб схуднути.

Яшка завжди хотів це перевірити, і навіть тепер, убитий горем, він між іншим оглянув стіл і прилеглі полки, відшукуючи пляшку з відповідною рідиною. Не знайшовши нічого підходящого, малюк зітхнув. Він згадав, що тепер з його вини Петюня, який програв парі, віддасть Вовці «рогатуна» (тобто рогатого жучка), якого з ранку носив в лівій кишені штанів в маленькій сірниковій коробці з намальованою зверху червоною гвоздикою.

Яшка погрозив комусь кулаком (хоча відомо кому) і мало не навернувся з табуретки, але зумів-таки відволіктися від сумних дум, почастувавшись цукеркою... Її дбайливо приховала для нього Тонь Васильна в потаємній кишеньці свого завжди чистого і накрохмаленого фартуха.

«І хоч вона п'є оцет, – думав малюк, –  серце у неї велике і добре, здатне любити і прощати...»

Під час тихої години, коли заснув навіть Вовка зі своїм уїдливим «Яшутка-маршрутка» і довгим червоним язиком, яким він вмів діставати до самого кінчика носа, Яшка, змучений сумнівами (мститися або не мститися?), тихенько виліз з-під ковдри. Тьопаючи босими ніжками по місцями шорсткій дощатій підлозі, він попрямував до дверей, що вели зі спальні в загальний зал. Там розташовувалися ігрова зона і їдальня.

Хлопчикові належало запитати дозволу у Галини Сидорівни сходити в туалет. Так було заведено. Дитя саме пісяти не може. Над горщиком обов'язково повинна нависати чиясь тінь.

– Попо-контроль! – зазвичай жартував малюк, але зараз йому було не до жартів.

Галина Сидорівна не вітала, коли діти «відмовлялися» засинати відразу, і завжди бурчала і покрикувала на «бунтівників». Прізвище Єрмолаєв звучало частіше за інших, бо не любив він спати вдень, та ще неодмінно на правому боці, та ще зі складеними під щокою долоньками, і зовсім до того ж не ворушитися.

«Ще б дихати заборонили!» – думав Яшка, чухаючи потилицю і закусивши губу, що було вірною ознакою – хлопчик замислив якусь нову витівку.