Глава 11. Втеча/повернення

Барбі прокинулась від того, що сестра штовхала її гострим ліктем під бік. Дівчина відкрила очі, незадоволено пирхнула, накинула хустку, поїдену міллю і вийшла на вулицю .Світанок вже давно розтанув над «сміттєвим містечком», жінки варили картоплю на вогнищі, хтось складав пляшки в одну купу, рубив дрова – одним словом, робота кипіла.

Барбі позіхнула, прикриваючи обличчя, а потім раптом згадала, що обіцяла Ладі зранку заплести «колосок» і поспішила до її будиночку. Зазирнувши всередину, Барбі побачила, що там пусто. Немає навіть картатого пледу, який Лада привезла з собою. Барбі скочила на ноги і побігла до батька-барона, спотикаючись по дорозі.

- Вона втікла!

Янко саме сидів біля вогнища і щось випилював з гілки. Почувши голос Барбі, він повільно підвівся і насупився.

- Що ж, ми її повернемо.

                                 ****

-Тіна, я побіг на роботу.  – З недавніх пір Ігор почав називати її по імені. Раніше інакших слів, крім «кохана», «люба», «мишеня»  вона не чула від чоловіка. Тепер ніби якийсь холодок оселився в їх відносинах. Звісно, вони не збирались розлучатись і кохали один одного, але пошуки Лади і думки про це забирали всі сили і енергію, які, здається, ніщо не могло відновити.

-А як же сніданок? – Тіна з чашкою кави та яєчнею в руках виглядала розгублено на пустій кухні.

-Я візьму каву по дорозі. Апетиту щось нема.

-Добре, до вечора… - Тіна зітхнула.

Допивши каву, вона збиралась на роботу. Повільно, на автоматі одягала светр, джинси, хустку на шию, укладала волосся. Щось всередині неї щеміло, бриніло, мов тонка струна, що ось-ось обірветься. Але, допивши останній ковток міцного еспресо Тіна зробила глибокий вдих, потім видихнула і трохи заспокоїлась.  Вона знала, що мусить бути сильною.

Після розмови з маленькою Яною, Тіна з Ігорем повідомили слідчим нові факти. Опитавши свідків, вони підтвердили, що Лада була у той день на станції метро разом з Ладою. Але всі сліди обривались на свідченнях водія таксі. Він підтвердив, що підвозив жінку похилого віку з дівчинкою, але запевняв, що висадив їх на посеред пустира, неподалік від лісу. Правоохоронці прочесували ліс, сусідні села, але поки що ніяких новин не було.

-Коли це все скінчиться…-вголос промовила Тіна, зачиняючи квартиру. Сусід – пенсіонер здивовано перепитав, відчинивши двері.

- Що скінчиться?

-Це я не вам, вибачте.

                             ***

В цю хвилину над Києвом знову збирались хмари.

Вокзал гудів, стрімкі потоки людей розтікались у різні боки. Безліч голосів, кольорів і ароматів змішувались у єдину атмосферу столичного ранку.

Жінка у довгому чорному пальто з кучерявою дівчинкою поряд не занадто вирізнялась серед десятків облич.

Зоя міцно стискала руку Лади, ніби боялась загубити її у натовпі.  Буквально через півгодини їй доведеться відпустити дівчинку назавжди. Але за цей час вони вже стали однією родиною. Небезпека поєднала двох таких різних за віком і соціальним статусом людей… Здавалося б, це неможливо, та все ж зараз серця обох стискались від однієї думки про розставання.

Раптом Зоя зупинилась і  зазирнула в очі дівчинці.

- Прийшов час прощатись.

Жінка посміхнулась, але посмішка вийшла жалюгідною і розгубленою, здавалося, що Зоя зараз розплачеться.

- Тут я тебе залишу. Ти ж пам`ятаєш, про що ми домовлялись?

- Так. – Лада кивнула. Вона взяла сумку і, не озираючись, пішла вперед. Зоя повільно підвелась і через хвилину розчинилась у натовпі.

- Дякую, - сержант Роздобудько саме отримав з рук бариста свій ранковий капучино. Раптом він побачив поруч світловолосу дівчинку років 8-9. Вона опинилась тут так несподівано, що чоловік навіть злякався.

- Привіт. Ти сама тут?

Дівчинка кивнула.

- Стій!Ти ж...ти Лада?

- Так.  – дівчинка виглядала розгубленою.

-  Мені потрібна ваша допомога.