Барбі прокинулась від того, що сестра штовхала її гострим ліктем під бік. Дівчина відкрила очі, незадоволено пирхнула, накинула хустку, поїдену міллю і вийшла на вулицю .Світанок вже давно розтанув над «сміттєвим містечком», жінки варили картоплю на вогнищі, хтось складав пляшки в одну купу, рубив дрова – одним словом, робота кипіла.
Барбі позіхнула, прикриваючи обличчя, а потім раптом згадала, що обіцяла Ладі зранку заплести «колосок» і поспішила до її будиночку. Зазирнувши всередину, Барбі побачила, що там пусто. Немає навіть картатого пледу, який Лада привезла з собою. Барбі скочила на ноги і побігла до батька-барона, спотикаючись по дорозі.
- Вона втікла!
Янко саме сидів біля вогнища і щось випилював з гілки. Почувши голос Барбі, він повільно підвівся і насупився.
- Що ж, ми її повернемо.
****
-Тіна, я побіг на роботу. – З недавніх пір Ігор почав називати її по імені. Раніше інакших слів, крім «кохана», «люба», «мишеня» вона не чула від чоловіка. Тепер ніби якийсь холодок оселився в їх відносинах. Звісно, вони не збирались розлучатись і кохали один одного, але пошуки Лади і думки про це забирали всі сили і енергію, які, здається, ніщо не могло відновити.
-А як же сніданок? – Тіна з чашкою кави та яєчнею в руках виглядала розгублено на пустій кухні.
-Я візьму каву по дорозі. Апетиту щось нема.
-Добре, до вечора… - Тіна зітхнула.
Допивши каву, вона збиралась на роботу. Повільно, на автоматі одягала светр, джинси, хустку на шию, укладала волосся. Щось всередині неї щеміло, бриніло, мов тонка струна, що ось-ось обірветься. Але, допивши останній ковток міцного еспресо Тіна зробила глибокий вдих, потім видихнула і трохи заспокоїлась. Вона знала, що мусить бути сильною.
Після розмови з маленькою Яною, Тіна з Ігорем повідомили слідчим нові факти. Опитавши свідків, вони підтвердили, що Лада була у той день на станції метро разом з Ладою. Але всі сліди обривались на свідченнях водія таксі. Він підтвердив, що підвозив жінку похилого віку з дівчинкою, але запевняв, що висадив їх на посеред пустира, неподалік від лісу. Правоохоронці прочесували ліс, сусідні села, але поки що ніяких новин не було.
-Коли це все скінчиться…-вголос промовила Тіна, зачиняючи квартиру. Сусід – пенсіонер здивовано перепитав, відчинивши двері.
- Що скінчиться?
-Це я не вам, вибачте.
***
В цю хвилину над Києвом знову збирались хмари.
Вокзал гудів, стрімкі потоки людей розтікались у різні боки. Безліч голосів, кольорів і ароматів змішувались у єдину атмосферу столичного ранку.
Жінка у довгому чорному пальто з кучерявою дівчинкою поряд не занадто вирізнялась серед десятків облич.
Зоя міцно стискала руку Лади, ніби боялась загубити її у натовпі. Буквально через півгодини їй доведеться відпустити дівчинку назавжди. Але за цей час вони вже стали однією родиною. Небезпека поєднала двох таких різних за віком і соціальним статусом людей… Здавалося б, це неможливо, та все ж зараз серця обох стискались від однієї думки про розставання.
Раптом Зоя зупинилась і зазирнула в очі дівчинці.
- Прийшов час прощатись.
Жінка посміхнулась, але посмішка вийшла жалюгідною і розгубленою, здавалося, що Зоя зараз розплачеться.
- Тут я тебе залишу. Ти ж пам`ятаєш, про що ми домовлялись?
- Так. – Лада кивнула. Вона взяла сумку і, не озираючись, пішла вперед. Зоя повільно підвелась і через хвилину розчинилась у натовпі.
- Дякую, - сержант Роздобудько саме отримав з рук бариста свій ранковий капучино. Раптом він побачив поруч світловолосу дівчинку років 8-9. Вона опинилась тут так несподівано, що чоловік навіть злякався.
- Привіт. Ти сама тут?
Дівчинка кивнула.
- Стій!Ти ж...ти Лада?
- Так. – дівчинка виглядала розгубленою.
- Мені потрібна ваша допомога.