Глава 8. Сміттєзвалище.

За мiстом починався новий день. Свiтанок був однаковим, як серед  десяткiв  багатоповерхiвок, так i тут – де,  здається не було нi єдиної живої  душi, де розквiтали  першi кульбабки i гули сердиті джмелi.

А за пустирем починалося смiттєзвалище. Величезний простiр, сповнений пластиковими пляшками, пакетами, одягом, рештками їжi. Можна було тiльки уявити, який сморiд  стояв навколо. Неподалiк стояла невелика  вишка, на якiй зазвичай чергував охоронник. Але він був не  єдиною людиною у цiй мiсцевостi. За горами смiття знаходилось невеличке поселення, в якому проживало близько 50-ти людей. Це були цигане. Коли i чому вони з`явились там i почали жити – нiкому не було вiдомо. Жителi табору не занадто любили чужинцiв i  зайву увагу.

Вдалинi  з`явилось яскраве жовтобоке таксi. Машина м`яко загальмувала посеред пустира.  Лада умовила Зою взяти таксi, тому що жiнка вже ледве пленталась. Вона ще не вiдновилась пiсля хвороби. Зоя довго не погоджувалась, бо не хотiла витрачати дитячi кишеньковi грошi, але потiм зрозумiла, що це  єдине правильне рiшення. Вони розплатилися з водiєм i вийшли з машини.

-Де це ми? – здивовано озиралась Лада.

Зоя присiла навколiшки.

-Пробач мене, дiвчинко. Зараз будуть не найкращi враження у твоєму життi. Щоб не сталося, тримай мене за руку i мовчи. Нiчого не бiйся. Ми прийшли до моїх знайомих. Я давно не бачила  їх, але думаю, що вони нас приймуть. Я поговорю з ними.

-Але ж де їх будинок? Я бачу там лише смiтник.

-Ходiмо, я тобi все покажу.

Взявшись за руки, Зоя з Ладою обiйшли смiттєзвалище та перед ними з явилось поселення – близько 15 невеличких будиночкiв, а якщо точнiше – це було бiльше схоже на дитячу халабуду – просто споруда з декiлькох дошок рiзного кольору та розмiру.

 Серед них гралася невеличка зграйка дiтей. Побачивши незваних гостей, вони вмить зникли.

Назустрiч Зої i Ладi вийшов чоловiк в засмальцьованому комбiнезонi, витираючи руки об ганчiрку.

-Хто такi? Що вам тут треба?

Зоя зупинилась, мiцнiше стиснула руку Лади.

-Дэвэс лачо!  - привіталась Зоя, нахиливши голову - . Ми просто хотiли навiдати знайому.

Чоловiк насупив густi брови.

-Яку ще знайому? У нас тут не радi гостям...

I тут з однiєї  з хибар вийшла худенька невисока жiнка рокiв 60- 65-ти. На плечi падали пасма наполовину сивого волосся, темнi кола пiд очима, обличчя вкривало павутиння тонких зморшок. Та Зоя дивилась на її очi. Чорнi маслянистi очi смiялись, як i 30 рокiв тому.

-Рубiна! Це ти?  - радiсно погукала Зоя.

Жiнка рiзко обернулась, 

-Зоя! - Рубіна пiдбігла і міцно обійняла її. На мить їм здалося, що цих рокiв взагалі не було. Як і раніше, Зоя ховається в обіймах подруги від всіх негараздів і відчуває спокій. 

Нічого не розпитуючи, Рубіна підійшла до чоловіка у комбінезоні. Декілька хвилин вони палко сперечались, при цьому він час від часу кидав незадоволені погляди на гостей. Але схоже, що жінці все ж вийшло його переконати. На мить замислившись, чоловік кивнув і повернувся до своїх справ. Очі Рубіни радісно засяяли, вона взяла Зою за руку і повела до одного з саморобних будиночків. Ладу вони попросили почекати хвилинку. Дiвчинка кивнула,і озирнулась навкруги. Хоча боязкою вона не була, незнайома обстановка трохи насторожувала.

До Лади  пiдiйшла невелика група дiтей. Вони зацiкавлено роздивлялись дiвчинку, а Лада з подивом зрозумiла, що їй подобаються яскраве вбрання та довгi коси мiсцевих дiвчат. В одної з них у вухах брязчали зеленi сережки, в iншої , поменше зростом, губи були нафарбованi червоною помадою. Дiвчатка на перший погляд були приблизно одного вiку, i для Лади це було незвично. Звiсно, вона у свої майже 9 вже один раз поцупила з маминої косметички блиск для губ, але зтерла його до того, як мама зайшла до кiмнати. А тут…вони виглядають, зовсім як дорослi.

-Як звати? – спитала старша з дiвчат, примружуючись. У її чорнiй косi яскраво видiлялись жовтi пасма.

-Лада.

Кинувши оцiнюючий погляд, дiвчина простягнула руку:

-Я Барбi.

Лада прискнула у долоньку.

-Як лялька?

- Чого смієшся? – погляд Барбi став похмурим. Лада розгублено посміхалась, напруження зростало, аж тут вчасно повернулась Зоя.

-Лада, ти вже познайомилась з дiвчатами?

-Так. – кивнула Лада, намагаючись зберігати спокій.

-Ходiмо, я покажу тобi, де ми тепер будемо жити.

- Зоя, а ми тут надовго? – Лада пришвидчила крок, намагаючись наздогнати Зою.

- Поки що не знаю. До тих пiр, поки тобi нiчого не буде загрожувати.

-Добре.

Зовсiм непомiтно повiтря стало прохолодним. Сонце сiдало за обрiй, даруючи останнi променi. Зої i Ладi  видiлили мiсце в однiй з хибар. Зої  важко було уявити, як Рубiна умовила барона та інших чоловіків залишити їх у таборi, але факт залишався фактом. Жiнка нагодувала Ладу бутербродами, прослідкувала, щоб вона випила ліки і вклала на брудний матрац,попередньо застеливши його пледом. втомившись за день, дівчинка за мить вже солодко спала. 

Зоя обережно затулила прохiд шматком фанери, який слугував дверима i вийшла на вулицю. Десь поряд було чутно тихий смiх i розмови.  Зоряне небо розстилалося понад степом i заворожувало погляд. Ця краса i умиротворення рiзко контрастувало з сморiдом вiд смiття i кривими незграбними спорудами. Зоя обернулася i раптом побачила на фонi нiчного неба постать. Це була Рубiна. Зоя пiдiйшла i тихенько кашлянула, щоб не налякати подругу.

Жiнка посмiхнулась, не обертаючись.

- Ти знаєш, а я вiдчувала, що ми скоро побачимось.

-Ти завжди вiдчувала, наскiльки я пам`ятаю. – Зоя пiдiйшла ближче i помiтила, як у мiсячному сяйвi блищить сивина на чорних косах.

-Така вже в нас природа. – Рубiна хитро подивилась на неї

-Дякую тобi. Ти просто наш янгол - охоронець. Я знаю, що сама винна в тому, що ми перестали спiлкуватись, і визнаю. що не мала права з`являтися тут, але в цiй ситуацiї просто не бачила iншого виходу.