Глава 7. Сумнiви i надiя Тiни

З того часу, як зникла Лада, Тiна постiйла мерзла. Вона тинялась квартирою або лежала на диванi, кутаючись у пухнасту ковдру, але це не занадто допомагало. Холодно було всерединi. Як? Чому? Цi всi питання вирували у її думках. У сусiднiй квартирi голосно плакала дитина, i цей плач болем вiдкарбовувався у серцi Тiни.

Вона пiдвелась i визирнула у вiкно. Нiч. Зорi вiдбиваються у калюжах. На журнальному столику стояла недопита чашка трав'яного чаю. Тiна несмiло посмiхнулась, пригадуючи, як у студентськi роки  Iгор принiс до гуртожитку цiлий пакунок трав, якi вiн сам назбирав у селi. Усю кiмнату тодi сповнював аромат, тонкий i п'янкий водночас. Ото пахощi були…

Iгор завжди вмiв дивувати її такими простими i особливими речами. Тiна розпливлась у посмiшцi. «За що менi таке щастя?».

«За що?» - i осiклась. Перед очима знову з'явилось худе та змучене обличчя Лади. Тiна зiтхнула i прилягла на диван, накрившись ковдрою з головою.

Непомiтно прийшов ранок. Небо забарвилось в нiжно – блакитний колiр i вийшло ласкаве травневе солнце. Прокинувшись, Тiна по iнерцiї вiдразу випила склянку води. Закривши очi, жiнка зрозумiла, що не зможе сидiти в дома i просто чекати. Тiна вирiшила, що пiде на роботу.  Лише позавчора вона взяла вiдпустку за власний рахунок, але зараз було конче необхiдно зайняти себе. Через 40 хвилин Тiна вже сидiла у офiсi. Жiнка працювала менеджером по роботi з клiєнтами. День пройшов швидко, але Тiнi здавалось, що всi думки, iдеї, розмови були якимись розпливчастими i тягучими.

Повернувшись з роботи, швидко перевдягнулась у халат i набрала повну ванну. Тiльки вона занурилась у теплу i ароматну пiну, телефон почав розриватись вiд дзвiнкiв. Тiна вибiгла з ванної , ледь встигнувши загорнутись у рушник.

-Алло?

- Тiна! Хiба можна так? – сердитий голос подруги дав зрозумiти, що щось не так.

-А що я? Я тiльки з роботи.

-Так!Негайно збирайся i лети мухою до нашого мiсця!

Тiна зiтхнула. Цей тон Катi означав  тiльки одне – якась чергова трагедiя у особистому життi.

- Добре, через 15 хвилин буду.

Поклавши трубку, вона кiлькома штрихами привела стомлене обличчя до ладу, надiла сережки, взула червонi туфли. Причепурившись, Тiна сiла в машину i вже через  15 хвилин привiтний офiцiант поставив на плетений столик чашку капучино.

Катя була схвильованою,але посмiхалась.

-Ну сiдай, будеш слухати. Давно ми з тобою не бачились. А ти схудла, здається. Це якась нова дiєта?

- Ти ж знаєш, я не схвалюю дiєти.

-Ну, в будь якому випадку це зараз не важливо. Я хотiла тобi розповiсти про Iвана. Так-так, на цей раз українець.

-Катю, зачекай.

-Що? Ти мене знову засуджуєш?

-Нi… Лада зникла.

                       ***

Пройшов тиждень пiсля зникнення Лади. Тiна схудла, пiд очима з явились темнi кола. Вона майже не спала ночами, заснувши пiд ранок,  прокидалась пiзно,  тодi, коли Iгор вже був на роботi. Та й вiн почав виходити ранiше, з головою  занурився у роботу. Нiби тi грошi, що вiн заробляв, могли якось допомогти у пошуках Лади.

Але насправдi вiн просто хотiв вiдволiктись. Думки про те, де зараз може бути його донька, були нестерпними. Тому Iгор ховався за усiма зустрiчами, документами та спiлкуванням з клiєнтами.

А Тiну найбiльше дратувало власне бессилля.

Одного вечора вона вийшла прогулятись. Йшла вулицею, пила каву з термокухля. Травень цього року був напрочуд теплим та спокiйним. Звiсно, Тiнi не виходило повнiстю розслабитися. Тривожнiсть не полишала її, але на свiжому повiтрi було все ж таки легше.

«Цiкаво, чому давно не було дощiв?»

I раптом Тiна спiткнулася. Вона побачила пiд ногами уламок вугiлля.  Пiднявши його, Тiна з подивом почала роздивлятись, роздумуючи, звiдки тут, у центрi мiста з явилось вугiлля. I тут вона зрозумiла – це ж антрацит! Той самий камiнчик, що схожий на зорi, той, що  й дарував тато у дитинствi. На душi стало так тепло i спокiйно.

«Мабуть, це хороший знак», - подумала Тiна. Раптом небо здригнулось вiд грiму, замерехтiла блискавка, i на плечi жiнки впали першi краплi дощу.

-Це теж на щастя, - вже вголос промовила Тiна, посмiхаючись.

.