Глава 6. Знайти вихiд

Наступний ранок не особливо вiдрiзнявся вiд попереднiх. Зоя зранку випила лiки, поснiдала прiсною сирною запiканкою та заливши окропом розчинну каву, повернулась у палату. Чомусь останнi днi cпогади не полишали жiнку. Вона немов намагалась переоцiнити все, гортаючи подумки сторiнки свого життя. Особливе мiсце в цих думках займав Аттила.

Спочатку сiмейне життя було досить щасливим та спокiйним. Аттила поважав дружину та її бажання, хоча по традицiям його народу прийнято, щоб жiнка слухалась чоловiка та виконувала його забаганки. Але кохання було бiльше всього. Зоя i Аттила розкривали один в одному найкращi риси та якостi.

В крихiтному будиночку на розi двох вулиць завжди було повно людей – друзiв та знайомих пари. А потiм, неочiкуванно для самої себе, Зоя почала ревнувати Аттилу майже до кожної  жiнки, з якою вiн спiлкувався.  Це почуття немов  з'їдало зсередини. Спасiння дiвчина знайшла у алкоголi.

I раптом – як снiг на голову. Зоя дiзналась, що вона вагiтна. Ця новина на деякий час змiнила все. Зоя кинула пити. Вони з чоловiком почали прислухатись один для одного заради спiльного маленького щастя. Аттила дуже хотiв сина, щоб вiн був йому помiчником у всiх справах. Зоя стиха мрiяла про донечку. I через 9 мiсяцiв на свiт з'явилась крихiтна дiвчинка на iм я Шофранка. Зоя була на сьомому небi вiд щастя, i поринула з головою у приємнi турботи материнства. А от Аттила був розчарованим i свою злiсть i незадоволення зривав на дружинi. Щоб втекти вiд цих проблем, Зоя повернулась до єдиного шляху вирiшення проблем, який вона знала - до алкоголю. Дiвчинi зовсiм не хотiлось перетворюватись у подобу свого батька, але як бути по iншому, вона не знала.  Як не дивно, пiдтримкою для неї  на цей час стала сестра Аттили  - Рубiна . Вона допомагала з дитиною, приносила їжу, i розмовляла iз Зоєю вечорами, намагаючись переконати в тому , що алкоголь – не вихiд. Але життя Зої повiльно руйнувалось...

I ось, одного дня все дiйшло до краю. Тiєї  ночi Аттила десь пропадав, як завжди. Зоя була вдома з дитиною, коли неочiкуванно у гостi прийшли друзi Аттили. Вони добряче випили, i почали з'ясовувати стосунки просто у них на подвiр'ї. Зоя була сама не своя вiд гнiву. Вибiгла на вулицю, почала кричати, штовхнула одного з чоловiкiв, вiн не втримався на ногах. А що було далi – вона погано пам'ятала. Згадувала лише те, що Рубiна швидко збирала речi, Шофранка плакала, а потiм вони тiкали темними дворами та провулками. Наступного ранку Рубiна допомогла Зої з дитиною переїхати у невеличке село у сусiднiй областi.  Пiзнiше Зоя дiзналась, що той чоловiк, якого вона штовхнула, помер внаслiдок тяжкої черепно-мозкової травми. У вбивствi звинуватили Аттилу. Термiнове зникнення Зої з донькою викликало пiдозри, але з часом її перестали шукати. Зоя переїхала до мiста, влаштувалась на роботу, а Шофранка пiшла у дитячий садочок.   Можна було б подумати, що життя почало налагоджуватись. Але на жаль, це було не так. Йшов час, Шофранка росла i її стосунки з матiр'ю все бiльше псувались. Коли  їй було 16,вона пiшла з дому. Зоя намагалась її повернути, але з часом зрозумiла, що остаточно втратила зв'язок з донькою. Вона проживала cвої роки самотньо, у неї майже не було друзiв. I у той вечiр, коли вона потрапила у лiкарню, Зоя не занадто зрадiла, що залишилась у живих. Вона просто бiльше не бачила сенсу у життi…

Спогади розтанули у тремтячому маревi. Зоя спала i бачила тривожнi cни.

                                        ***

7  травня. Цифри горiли яскравим вогнем на календарi, що висiв над лiжком Лади. У Зої пiтнiли долонi i вона пiшла до вбиральнi. Умивання холодною водою трохи заспокоїло жiнку, але вона розумiла, що рано чи пiзно й потрiбно буде прийняти рiшення. Що робити – вона до кiнця не розумiла. Настiльки складного моменту Зоя ще не переживала у своєму життi. Повернувшись у кiмнату, вона вiдкрила шафу i дicтала своє пальто. I раптом з кишенi випало фото. На ньому смiялась молода Зоя i з нею поряд стояла дiвчина у червонiй хустцi. Це була сестра Аттили, Рубiна. Зоя присiла на лiжко роздивляючись свiтлину. I раптом на обличчi розквiтла посмiшка.

- Здається, я знаю, що робити.

День пролетiв досить швидко. Коли сонце згасло на небосхилi, Зоя охайно заправила лiжко i вийшла з палати. 

Лада саме сидiла у їдальнi i пила кефiр, коли до неї  пiдiйшла Зоя

-Привiт. Вечеряєш?

- Я вже майже все. А ти?

-Та я не хочу. Слухай, Ладо, у мене пропозицiя для тебе. Ти не хочеш трохи прогулятись?

-Прогулятись? Зараз?

Зоя присiла поряд i  взяла дiвчинку за руку.

-Якщо точнiше, то нам з тобою треба сховатись. Розумiєш, за нами  полюють не дуже хорошi люди.

-Це ти про того чоловiка, з яким вчора розмовляла у дворi?

-Ти що, все чула?

-Про що говорили, не чула, але бачила, что ти хвилювалась.

-Добре. Так, це той чоловiк i його друзi. Нам потрiбно якомога швидше сховатись i краще, щоб нiхто не знав, куди.

-Але куди ми пiдемо?

- Є в мене одне мiсце. Там не дуже комфортно, але шукати нас точно нiхто не буде. Я просто не хочу, щоб з тобою щось сталося. Ну що, ходiмо?

- Ну ходiмо. Я тiльки речi вiзьму.

Через пiвгодини двi постатi непомiтно вийшли через приймальне вiддiлення i зникли у густiй темрявi ночi.

.