Глава 5. Солодкi cпогади

Життя Зої сповнилось новими фарбами та емоцiями.  Пiсля знайомства з Аттилою все немов перевернулось на 360 градусiв, закрутилось у вихорi захвату та хвилювання водночас.

На наступний день пiсля розмови з Соломiєю вони разом вийшли з гуртожитку i раптом зiткнулись з Аттилою.  Вiн стояв у новiй червонiй сорочцi, дивився у очi Зої i посмiхався. Соломiя швидко попрощалась та побiгла до корпусу, перелякано озираючись. А Зоя стояла на мiсцi, не в силах навiть поворухнутись. Тим часом Аттила пiдiйшов ближче, зазирнув   їй в очi.

-Привiт. Давай прогуляємось?

Зоя, немов загiпнотизована, кивнула, i вони повiльно пiшли поруч.

А далi… Вони гуляли цiлий день, забувши про навчання, здивованi погляди одногрупникiв та випадкових перехожих. Аттила почав розповiдати про себе. Вiн народився в родинi венгерських циган i жив у невеликому поселеннi неподалiк вiд мiста. Але ще змалку в нього було бажання навчатись, здобути якусь професiю i взагалi, його бунтарський дух пересилював вплив традицiй i навiть iнодi повагу до батькiв. Вiн був наймолодшим сином у великiй родинi, i маминим улюбленцем.

Зоя слухала, i їй здавалось, що це все бiльше схоже на сюжет певної книги чи вистави. Для неї циганський народ був незнайомим та дивним, але негативу дiвчина не вiдчувала. Навпаки – у дитинствi  її завжди приваблювало яскраве вбрання, дзвiнкi прикраси та довгi чорнi коси циганських дiвчат.

Одного разу у 8-ми рiчному вiцi вона гостювала у бабусi, та бабця саме висаджувала буряки i не мала багато часу для онуки. Зої було нудно, вона перечитала всi книжки i газети та не знала куди себе подіти. Тому вийшла за ворота. і раптом вона побачила, що по дорозі йдуть дiвчина - пiдлiток i хлопець приблизно її вiку. Обидва були кучерявими та смаглявими, з темними очима, Дiвчинка вiдразу зрозумiла, що це цигани. Зацiкавившись, Зоя пiдiйшла ближче. Дiвчина з хлопчиком виглядали стомленими, їх одяг був притрушений пилом, i – що найбiльше здивувало Зою – ноги хлопчика були босими i яскраво червоними, набряклими.

- Тут живуть Смоленки ? – запитала дiвчина, привiтавшись.

-Так, тут – Зоя хотiла покликати бабусю, але вона вже поспiшала до них, обтираючи руки об фартух. Тiєї  ночi їх новi знайомi залишились у них. Вони назвалися Еммою i Артуром, i хоча бабуся Зої не була впевнена, що це  їх справжнi iмена, вона нагодувала дiтей i переодягнула в чистий одяг. Поки Емма розповiдала бабусi iсторiю їх родини, Зоя потоваришувала з Артуром, адже вони були майже одного вiку, i дiти разом бiгали на подвiр`ї, поки не стемнiло. Бабуся сварилась, але потайки посмiхалась.

Згадавши цю iсторiю, Зоя зазирнула у очi Аттили i нiби побачила там того маленького Артура. Аттила зупинився i подивився на неї з посмiшкою.

- Що таке?

- Нi, все добре. Може вже повернемось?

- Якщо ти хочеш.

Аттила обережно взяв Зою пiд руку i вони повiльно повернулись до гуртожитку.

 I з того часу не минало й дня, щоб вони не бачилися Зоя зрозумiла – це i є те почуття, про яке вона ранiше лише читала у книгах. Кохання затьмарювало свiдомiсть, билося пташкою у грудях, зводило з розуму. Обом закоханим було начхати на стереотипи, думку людей, на всi умовностi. Не пройшло i пiв року, як Аттила зробив Зої  пропозицiю. Скромно вiдсвяткувавши народження нової родини, вони зняли кiмнату i почали жити разом. Хлопець працював, Зоя бiльше придiляла уваги навчанню, адже вирiшила, що бути кухарем - її покликання. Але те, що Аттила знехтував правилами та традицiями циганського народу, не сподобалось його родинi. I згодом цi обставини перевернули все догори дригом...

-Зоя! Ти мене взагалi слухаєш?

Вiд рiзкого голосу Люби Зоя швидко отямилась.

- Так-так, я слухаю, - посмiхнулась вона i потайки витерла сльози.