Глава 4. Невже це кохання?

Травневий вечір дарував приємне тепло. Але раптом подув прохолодний вітер і Зоя прокинулася від своїх спогадів. Думки тяжким вантажем немов впали на її плечі. Щоб розвіятися, вона вирішила повернутися в палату. Хоча зустрічатися зараз з маленькою Ладою зовсім не хотілося. Але запаморочення посилювалося, до того ж нили зламані ребра і піднявшись, жінка повільно попленталася до входу. У палаті було порожньо. Зоя прилягла на ліжко і тут заглянула санітарка.

-Зоя, а ти чого тут? Ходімо на вечерю.

- Дякую, я не хочу.

Пишнотiла жінка несхвально глянула на її запалі щоки.

- Я закінчу з прибиранням і після зміни прийду до тебе на чай, добре?

-Так давай.

За кілька днів Зоя вже здружилася з Любою – санiтаркою вiддiлення.
Завдяки її турботі вона одужувала набагато швидше. До того ж,  жінки були одного віку і вони легко знаходили спільні теми для розмови. Зої стало легше довіряти людям, коли вона зрозуміла, що в лікарні їй нічого не загрожує. Тому вони з Любою вечорами часто говорили про життя за горнятком чаю. Через годину Люба прийшла з повним термосом трав'яного чаю і присіла на вільне ліжко.

- Ну що, як твій день пройшов?

 -Все як завжди - процедури, уколи, гуляла на вулиці. До речі, а де Лада?

 -Її сьогодні відпустили додому, завтра повернеться.

-А мене сьогоднi cтарша медсестра дiстала забаганками...

Голос Люби за мить став далеким, а Зоя знову поринула у спогадах  у свою юнiсть.

З тiєї зустрiчi у їдальнi  все тiльки почалось. Закiнчивши чергування, Зоя забрала свої речi i вийшла на вулицю. Сонячнi променi приємно лоскотали обличчя, i дiвчина потягнулась, немов кiшка i посмiхнулась, уявляючи, як вона сидить з чашкою духмяного чаю на вiкнi i плiткує з своїми дiвчатами. Але раптом Зоя вiдчула, що щось не так.  По спинi пробiгли мурашки. Озирнувшись, дiвчина побачила того самого хлопця, який за нею спостерiгав у  їдальнi. Вiн стояв зовсiм поруч, обпершись об паркан i дивився прямо в очi, обпiкаючи тим вогнем, що був ще незнайомим юнiй дiвчинi. Зоя знiяковiла, а потiм швидко пройшла до гуртожитку. За хвилину вона вже забiгла до кiмнати, зачинивши дверi. Серце шалено калатало. Думки плуталися, але серед них яскравим вогнем горіли очі того хлопця. Раптом хтось штовхнув двері. Зоя тремтячим голосом запитала

-Хто там?

-Це я, Соломія. Ти чого там закрилася?

Зоя швидко поправила волосся, видихнула і відкрила сусiдцi.

- Ти чого, подруго?

Соломія взяла її за плечі.

-Це все через нього?

-Кого? - Зоя намагалася зберігати спокій.

-Ну ти хоч мене за дурепу не тримай. Вже пiв гуртожитку знають, що Аттила поклав на тебе око.

-Так от як його звати…

-Ось! – Соломiя з виглядом переможця сiла на лiжко. – Я ж вiдчуваю, що щось вiдбуваться. Розповiдай!

-Так а що розповiдати? Я сьогоднi чергувала у їдальнi, а вiн сiв i витрiщився на мене. Я взагалi його не знаю.

Соломiя взяла зi столу яблуко, вiдкусила i задумливо жуючи, почала:

-Ти знаєш, що я тобi скажу. Краще з циганами не зв'язуйся. Сама розумiєш – у них там свої закони. I озирнутись не встигнеш, як вже будеш вештатись разом з iншими жiнками вокзалами та жебракувати.

-Соломiя, я його не знаю. Чому ти вирiшила, що в нас щось може бути.

-А ти в дзеркало на себе подивись.

Зоя дiстала маленьке карманне люстерко i глянула на себе. Обличчя було злегка рожевим, а очi блищали i було в них щось таке… чого вона ще не знала i не бачила в собi ранiше.