Глава 2. Втеча або викрадення?

Вона насилу прокинулася. Облизавши пересохлі губи, озирнулася на всі боки. Навколо все те ж саме - білі лікарняні ліжка, бiлі стіни, не занадто чиста підлога. Вона одна, як раніше. Нікому навіть принести води. І тут вона почула покашлювання в кутку палати. Обернувшись, жінка побачила маленьку дівчинку, тендітну і худеньку, яка сиділа на вільному ліжку.

-Вибачте, я налякала вас? Я - Лада, мене переселили до вас тимчасово сьогодні вранці. А вас як звати?

-Зоя. - втомлено відповіла жінка.

-Пробачте, може вам потрiбно щось?

 - Так, будь добра, принеси попити.

-Одну хвилинку.

Напившись, жінка знову опустилася на подушки.

- А з чим ви тут лежите? Я чула, що ви потрапили в якусь аварiю?

 - Ти занадто багато говориш.

Зоя відвернулася до стіни, накрившись ковдрою з головою. Лада навшпиньки повернулася до свого ліжка і обережно присіла, щоб не шуміти.

                                              ***

Телефонний дзвінок. Тіна тримала в руках кошик з випраною білизною і не відразу підійшла.

-Алло, я слухаю вас.

- Тіна Миколаївна, це ваш лiкар (Валерій Ігоревич завжди так представлявся, бо недолюблював поєднання свого iменi та по батькові) У нас погані новини.

- Що з нею?

-Вона ... втекла

-Зачекайте ... Куди? Так, цього не може бути!

-На жаль, може. Вона пішла вночi зі своєю сусідкою по палаті.

-З ким? З цією жінкою? Ви вже викликали поліцію?

-Так, вони вже їдуть. Тіна Миколаївна, ви вибачте, що так вийшло. Ніхто з нас навіть не підозрював, що це трапиться. Ця жінка ще пару днiв тому не могла піднятися з ліжка. Ви приїдете зараз?

- Я виїжджаю.

                          ***

Дні в лікарні проходили одноманітно і монотонно. Таблетки, процедури, огляди лікарів. Зоя вже звикла до всього і навiть здружилася з дівчинкою зі своєї палати - Ладою. Своєю добротою і терпінням вона розтопила серце немолодої жінки. Вони разом ходили в лікарняну їдальню, багато розмовляли, гуляли надворi.

Одного разу Лада лежала під крапельницею, а з нею поруч сиділа мама. Зоя вийшла, щоб не заважати, і пішла прогулятися на вулицю. Вона вдихнула свіже повітря, насичене ароматом квітучих дерев і навіть посміхнулася краєчком рота (робила вона це вкрай рідко). І раптом Зоя зупинилася, як вкопана. Назустріч їй повільно йшов немолодий циган, зарослий густою щiтиною. Він криво посміхався. Його ліве око трохи косило, і від цього погляд виглядав ще більш зловісним.

-Ну привіт, Зойка. Впізнаєш старого знайомого?

-Привіт, Штефан. Як ти мене знайшов?

-Бачив тебе якось тут. Простежити було нескладно.

- Що тобі потрібно?

-Не хочеш трохи підзаробити?Наскільки я знаю, ти дещо заборгувала Кхамало?

-Він не знає, де я.

-Так. Але може дізнатися.

Зоя зморщилася, немов від зубного болю, похитнулася, але утрималася на ногах.

-Що потрібно робити?

- Я бачив, з тобою ходить дівчисько і дізнався дещо про неї. У неї хворе серце, довго не протягне. А от інші органи цілком здорові. У мене є замовлення на нирку.

- Що ти! Вона не переживе цю операцію. До того ж малiй всього 9 років.

-Так я і не збирався її залишати в живих. Нас тоді накриють відразу. Отже, обирай, Зойка. Твоє життя або її. А ще я можу провідати Шофранку. Даю тобі добу. Завтра ввечері будемо чекати тебе за другими воротами. З дівчиськом. Сподіваюся, твій вибір буде правильним.

Чоловік повернувся і майже безшумно зник за рогом корпусу. Зоя стояла, немов приголомшена його словами. Напевно, ніколи в житті вона не стояла перед таким складним вибором. Адже йшлося про життя дитини. Хворої, беззахисної, ні в чому не винної дiвчинки.