Антошка

Дачники. Всі ми бачили на зупинках жінок та чоловіків, бабусь та дідусів, які тягнуть кудись клунки з розсадою, чи навпаки повні відра яблук, помідорів та іншої городини. Хтось посміється з них та скаже, що дача потрібна для відпочинку, а не для того, щоб увесь день стояти рачки, що всі ці фрукти й овочі можна легко купити в найближчому супермаркеті, без зайвого клопоту й мороки. Така людина певно не знає, що «дачник» - це не просто людина, яка має наділ десь за містом, це ціла життєва філософія та світосприйняття, справжнісінька субкультура, як рокери, готи, анімешники та геймери.

Українська людина завжди тягнулась до землі душею та серцем, тому жителі міст і звели дачі в абсолют, ледь не єдину оазу, де можна припасти до природи, милуватися нею, пити її цілющу силу та стати співтворцем прекрасного. Не знаю, чи є ще десь у країні такий потужний рух дачників, як в Херсоні. Тут ледь не всі плавні лівого та правого берега та острови між ними вкриті маленькими заквітчаними хатинками та пишними садами, куди з весни по осінь машинами, автобусами та човнами стікається міський люд, аби відпочити, поплавати, загоріти, сповнитись вітамінами та сонячним теплом на майбутню зиму. В цей час автостанції сповнюються гамірними пасажирами з рюкзаками, ящиками та клунками, серед яких особливо виділяються старенькі бабусі, кволі та немічні, та які демонструють неабияку моторність, коли настає час займати найзручніші місця в автобусі. Всі ми так зріднились з цією картиною, що в нас є навіть пам’ятник дачниці біля приміської автостанції: бронзова жіночка сидить на лаві та спочиває після сповненого працею на землі дня, тримаючи на колінах кошик з грушами, а поряд з нею стоїть відро повне яблук на знак того, що навіть у найскрутніші часи дачники спроможні прогодувати цілий народ.

Колись і я належала до цієї ватаги любителів заміського відпочинку на городі. В моєї хрещеної, Ірини Василівни, свого часу була дача на лівому березі, як раз навпроти Херсону та Антонівки, і влітку я часто їздила туди відпочити з дідусем або з татом, і в мене залишилось безліч безцінних спогадів про річкових відьом, перших друзів, яскраві веселки та набуті фобії, які я мов скарби зберігаю у своїй пам’яті та час від часу перебираю, здмухуючи пил.

* * *

Якось поїхали ми на дачу з дідусем та моєю двоюрідною сестрою Наталкою. Встали раненько, поснідали, взяли заздалегідь зібрані речі та й поринули у вологу вранішню прохолоду. Спочатку доїхали тролейбусом до річкового порту, де вже зрання юрмилися люди: продавали й купували різноманітну розсаду, саджанці та й геть усе, що могло знадобитись забудькуватому дачнику, поспішали до кас та займали черги на причалах. Ми також взяли квитки у «Верхні сади». Нашим катером в той день був «Роман-Кош», саме завдяки йому я назавжди запам’ятала назву найвищої вершини Кримських гір. Зараз він лежить на дні десь у плавнях біля лівого берега, куди його й ще кілька суден відігнали росіяни й затопили. А тоді ми піднялися стареньким дерев’яним трапом й зайняли місця на верхньому майданчику. Можна було сісти й на закритій нижній палубі, але там зазвичай панувала жахлива задуха та й було не так цікаво. А так, сидячі на дерев’яних лавах за невеличкими столиками, можна було споглядати все довкола та радіти сонячному дню, і коли корабель сумно та протяжно попрощався з берегом, почалась наша подорож.

Катер плив повагом та неквапливо, наче знаючи, що везе здебільшого пенсіонерів, а їм швидкість та поспіх ні до чого. Над нами снували чайки, а повз проповзав Херсон, його прибережні райони, чепурна набережна, яка зараз стоїть безлюдна й засипана піском та мулом, що приніс бурхливий Дніпро літом двадцять третього року, а за ними парк Слави з крутими сходами до самої води та вічним вогнем, над яким височіє дівчина з вінком, яку в народі називають «баскетбольним кільцем» через те, як вона той вінок тримає. А потім місто закінчилось, і перед нами постала біла постать Антонівського мосту, що, наче стібок, поєднував два береги, не даючи їм розповзтися в різні боки. Проплисти під ним це чи не найцікавіша частина мандрівки. Та катер ледь плентався, тож мене огортало нетерпіння.

Ось нарешті й перший причал. Почали виходити подорожні. Одразу стало відчутно, що місто вже далеко. Навкруги розкинулось розмаїття дикої природи: берег щільно поріс комишем, у воді рясно квітнули лілеї, опустили до води зелене гілля дерева, вдалині на корячці сиділа біла чапля, яку побачити в місті просто нереально. Навіть повітря стало геть інше. Замість сухого й розпеченого, ніби в духовці, степового, воно сповнилось вологи й запаху річки. Ми з Наталкою уважно вдивлялись у воду, чи не квітнув, бува, Дніпро, бо якщо так, купатись було б не дуже приємно. Та цього разу нам поталанило – чисті води річки сповнили нас веселим передчуттям.

Нарешті катер відчалив і поплив далі. І ось настала найурочистіша мить подорожі: ми проплили під Антонівським мостом. Антошка, як його любляче називають в народі, розгорнув над нами біле кам’яне пузо, сховавши весь корабель у своїй тіні. Для маленької мене це завжди було захопливо й лячно водночас, тому що величне громаддя наче давило на мене, змушувало задумуватись, а чи не впаде вся та споруда нам просто на голови. Це зараз я розумію, що міст той був не найбільший у світі, але коли ти маленький, все тобі видається великим і таємничим. Саме тому я щоразу намагалась сідати на верхньому майданчику, бо на нижній палубі такого видовища було не побачити.

Після мосту нам залишалось пропливти ще два причали, і третій був наш. Ми почали рахувати, граючи у прихопленому з собою зошиті в невигадливі ігри, як от хрестики-нулики та морський бій, аби згаяти час. З ріки берег видавався геть порослим деревами, за стіною яких зовсім не було видно ні людей, ні будиночків, одна лише суцільна стіна зелені та комишів.