Глава 16: Прощальний подарунок

Думка про помсту застигла в його голові, застрягла великою грудкою і не давала думати ні про що інше.

Він відкинув думку сісти на візок і вирушить у порт, а залишився, щоб здійснити відплати. На думку чоловіка Асподель має відповісти за все.

Інквізитор квапливо попрямував у бік корчми, він хотів поснідати, відколи його помістили до в'язниці, то годували немов собаку.

Зі злавоної таверни, як завжди, долинали вигуки тутешніх пропойців. Місцевий бард стоїть біля вікна, награвав мелодію і наспівував неприємну для слуху пісню, яка була схожа на бубніня, ніж на музику.

Він підійшов до шинкаря, і замовив тарілку супу, після чого Антоніо сів за стіл, дочекався коли принесуть їжу почав винищувати. На смак суп був огидний, ніби варили його з курячих кишок, замість нормального м'яса, але навіть ця їжа була куди кращою, ніж тій, яку його годували в темниці.

Антоніо почав смакувати блюдо, і тільки ложка навряд чи встигала за його апетитами.

Його більше не турбувало відсутність будь-яких спецій, також мало цікавило якість продуктів, він просто хотів їсти.

- Бачу в'язниця будь-кого змусить їсти цю погань? - спитав чоловік, потім сів навпроти нього. Він усміхнувся. Антоніо помітив, що у нього в роті, не вистачало половини зубів, попри це говорив він чітко і виважено. - Радниця схоже знову зла, це вже не вперше коли вона порола простолюдина. Я бачив, як тебе тягли вулицею. Ця мерзота любить потішатися над тими, хто слабший за неї.

- Так? Ось зараза, - вилаявся він. - Розкажи про її подвиги.

- Якось якийсь хлопець занадто довго розглядав її розкішні груди, вона це помітила і наказала відшмагати його, Асподель справжня істеричка, готова на все заради задоволення власного самолюбства, егоїстична і жорстока.

- Це я помітив, а ось ти, бачу, причаїв на неї образу, що трапилося з тобою? - Антоніо нарешті вилазив усю тарілку і відставив геть, на дубовий стіл. Його шлунок був набитий, їсти більше не хотілося, в цей момент він відчув справжній огидний смак супу, йому чи не знудило, але швиденько запиваючи водою, заспокоївся.

- Ти помітив у мене в роті нема половини зубів.

– Я звернув увагу.

- Це сталося після того, як я зустрівся з її лицарями, вони вибили мені зуби і кинули до в'язниці, - він відірвав шматок хліба і почав жувати. - Ти не проти ? Я трохи взяв.

- Мені не шкода, я слухаю тебе далі, скажи, чому вона спустила на тебе охорону?

- Та все просто брат, - важко зітхнувши, промовив чоловік. - Я злодій і вкрав її медальйон, зірвав прямо з грудей радниці, це у неї ніби як сімейна реліквія, вона була дуже зла, придавила мене своїми величезними грудьми та стала душити, вперше бачу, щоб жінка настільки міцно хапала чоловіка, в ній є якась то темна сила, вона голими руками повалила мене на землю, після чого віддала своїм псам на поталу.

- Жорстока жінка, але як так, як ти зміг зняти з неї медальйон? - здивувався Антоніо.

- Все просто, спритність рук і ніякої магії, якби не проклятий хлопчик, який почав кричати на всю вулицю, ніхто б навіть не помітив, але він своє отримав, його ноги більше не топчуть цю землю, - у його голосі почулося задоволення, а на обличчі вискочила усмішка.

– Ти його вбив? - насторожено спитав Антоніо.

- Можна сказати відправив у найкращий світ, до предків, - засміявся злодій. - Мене до речі звуть Авльзбург, він простягнув руку для рукостискання.

- Я Антоніо Дорадос, інквізитор з Малахії, ось моя релігія не шанує злодіїв, але бачу ти людина не найгірших вдач і можливо колись підеш на шлях виправлення, - сказала інквізитор, потиснувши руку злодія.

- Ось як? Я подивлюся в неї сміливості багато, раз навіть служителя Господа кидає у в'язницю, кажу Антоніо, вона наче відьма, схопила мене і стала душити, на таке не здатний навіть міцний чоловік.

- Розберемося з твоєю відьмою, - Антоніо слабо вірив, що радниця є чаклункою, так вона стерва, істерична стерва, жорстока розпусна жінка, але не відьма, точно не відьма.

Десь вдалині чулися вигуки п'яничок, свіжі анекдоти, сміх, вульгарні історії, все це долинало з-за сусіднього столу.

- Пропоную почати з найцікавішого, ми розвішаймо на стовпах оголошення, і... та закрийте ви свій рот, - гаркнув Авльзбург, звернувши увагу на пропойців. Вони стрімко затихли, було видно, що злодій користується повагою серед простих смертних.

- Нарешті вони заткнули свою пащу, - промовив злодій. - Продовжимо ... значить ми розповімо про всі вади цієї відьми простого населення.

– Наприклад? - спитав Антоніо.

- Може бачив, прогулюючись уночі повз королівський палац, увечері вона виходить на балкон, у чому мати народила, одним словом ні сорому не совісті у наших правителів, - позіхнув чоловік. – Я пропоную про це написати.

- До того як мене кинули в темницю, я був при дворі, - почухавши спину, сказав Антоніо.

- Клопи? - Запитав злодій. - Та вже, в темниці цієї зарази хоч греблю гати, - посміхнувся чоловік. - Так от Асподель регулярно займається сексом прямо у своєму кабінеті.

- А ось це вже цікаво, і з ким же?

- Зі своїм чоловіком.

- Знаєш, що я пропоную зробити? Напишемо що кожен день вона приймає різних чоловіків, веде розгульний спосіб життя і ще...

- А ще вона вживає чай із Самерселії.

- Ось так і запишемо, - сказав чоловік.

- Ти писати хоч умієш? - засміявся Антоніо.

- Навчався при церковній школі, але мене потім виперли звідти, все тому, що я вкрав хрест у священнослужителя і загнав його місцевому скупнику краденого, з цього дня почався мій великий шлях, великого злодія, - посміхнувся він, усі свої вибиті зуби.

- Стривай, - його ніби осяяло Антоніо, посмішка квапливо закралася на його обличчі. - Давай так, ти займешся оголошеннями, напишеш їх скільки буде потрібно, а я займуся листом, у мене є печатка інквізитора, ну як є була в королівському замку.

- Але ж тебе туди не пустять.