Глава 6: Полювання на Антімага

Ранній дощового ранку, коли туман вкрив все навколо, а холодний вітер залітав у печеру, він відкрив свої очі. Його зміг розбудити тиха розмова, десь далеко і біжать по стінах краплі, які не поспішаючи стікалися в струмок, зливаючись прямо йому на голову.

- Авідар, ти зробив велику послугу ковену, - почувся жіночий голос.

- Радий старатися пані Верділо, такій дамі як ви важко відмовити.

- Антімаг тут?

- Так, я напоїв його зіллям, спить як немовля.

- Ти з нами чи як?

- Я старий уже для цього всього, раптом він махати руками почне, мабуть, піду краще, там риба клює добре.

- Ось старий шкарбун, ладно йди, вона перевела свій погляд на варту поруч відьму. - Андріа, за мною, - ледь чутно пронісся голос по печері.

Антоніо тихенько засунув руку в сумку, і непомітно став там щось намацувати.

Позаду чулися кроки та легкий подих відьом.

Серце билося з кожною секундою все сильніше. Він відчував присутність темної душі. Вона стояла за його спиною.

- Андріа, - прошепотіла відьма, - бачиш сумку, в ній є священний сувій, візьми його, тільки не думай читати його, а то осліпнеш на віки вічні.

- Добре пані, - шепнула відьма наближаючись до нього, вона просунула свою руку сумку і тут же була схоплена.

Він тримав її за руку, вона вигукнула. Антоніо вийняв з сумки срібний кілок і вдарив відьму. Печера наповнилася криком. Він стискав його в руках, завдаючи все більше і більше шкоди дівчині.

В її очах палав вогонь, а кіл пронизував серце. Злоба поїдала зсередини, вона хотіла його вбити, але лише посмішка. Кров хлинула з рота, вона застогнала і померла.

- Андріа, ні, - почувся крик Верділи, він був такої сили, що зміг відкинути чоловіка геть.

Він підняв свій погляд і побачив відьму, вона єхидно посміхаючись дивилася на сумку в якій лежав сувій. Що є сил він кинувся до неї, але відьма змогла випередити його і схопила сумку. Тоді він вийняв з кишені хрест. Побачивши його відьма позадкувала, кинула сумку, стала потихеньку відходити.

- Ні, ні, прибери його, - Вердія відвернула свій погляд, щоб не дивитися на розп'яття, воно ніби палило їй очі. Насилу тримаючись на ногах, вона вибігла на вулицю, кинулася на мітлу і полетіла геть.

Трохи згодом, він покинув печеру, поглядом провівши відьму.

Дощ вже закінчився і розсіявся туман.

- Ось же як, перша дівка втекла, а друга де, вже убив? Ех молодець, - пробурмотів старий.

- Знаєш що дід? - злобно глянув на нього.

- Що? - бачачи суворий настрій хлопця, запитав він.

- Ти здав мене відьмам, тому отримуй, - закричав він, після чого відважив йому схил йому по обличчю.

Старий прохрипів завалився на кам'янистий підлогу.

Антоніо квапливо зник у лісовій глушині.

Через мить Авідар прокинувся і прийшовши в себе закричав: Сволота, я тебе дістану.

Він витягнув з-під каменя свій старий посох і став щось нашіптувати, ніби закликав когось.

Водночас Антоніо йшов по кам'янистій розбитій дорозі, шлях був неблизький, та й черевики сильно зношують ноги. На п'ятах і пальцях виступали мозолі. Та й сердите сонце додавало масло в вогонь. Ситуацію також посилював той факт, що він не звик носити таке взуття на відміну від інших мешканців цього світу, але він не здавався і йшов не зупиняючись до самого вечора. З приходом ночі він прискорив крок, вже було не так жарко, прохолодний вітерець огортав його. Хотілося жахливо пити, але вода в флязі закінчилася ще вдень, але радувало те що попереду, ледь помітно сяяли вогні фіордів, у всякому разі йому так хотілося вірити.

Вдалині сердито дув вітер.

Він весь час думав про те, де він буде спати в місті, що їсти і пити, хоча найбільше йому хотілося дістатися за могутні кам'яні стіни, Антоніо був готовий ночувати навіть на вулиці, аби не в холодному лісі.

"Це ще добре, що за стінами того прикордонного поселення, тут на території Ельсільдору немає монстрів лісових" - промайнула думка. Він йшов милуючись зірками, з кожною хвилиною скорочуючи свій шлях

Варто було йому пройти ще кілька кілометрів, як позаду почувся стукіт і іржання коней. В душі загорівся промінчик надії, він вирішив попроситися в візок, але лише обернувшись, побачив над своєю головою меч. Чоловік увернувшись, впав обличчям вниз і довго не смів вставати, страх поглинув його.

Нарешті прийшовши до тями, він побачив як віддалялася візок. Вона мчала піднімаючи пил, стукаючи по бруківці.

Антоніо був шокований, його переповнювали емоції, він не усвідомити, хто це був. Чоловік спробував скласти картину в голові, закривши очі він почав згадувати. Перед очима виднілася знову та сама ситуація, він повернувся на стукіт копит й побачив віз, на ній стояв скелет, він був не один. Там був мечник, копійник та лучник.

Розплющивши очі він озирнувся і побачив на землі стріли. Піднявши одну з них він зрозумів, що дерево прогнило, наконечник поржавів, а оперення зовсім не було.

- Та як же вона летить?

- Ти теж про це подумав? - пролунав жіночий голос у темряві. - А постріл був що треба, ще трохи й ти залишився б тут.

- Та що таке? - злякано закричав чоловік. Він став повільно відходити назад.

Вона не поспішаючи вийшла з темряви, скинувши з голови капюшон, сказала: Вітаю тебе подорожній, мене звуть Квінтісенса, - її чорне волосся майорів під поривами вітру, а бліда шкіра освітлювалася приливами місяця.

- Ти вампір?

- Ні, зовсім ні, - вона наближалася все ближче. - Не треба мене боятися.

- Ти хто така?

- Я вже казала, звуть мене Квінтісенса.

"Чудове ім'я, незвичайне, він вперше його почув і зачарувався їм"

- Схоже ніч застала тебе тут, ти голодний, втомився, - вона ходила навколо нього, ніби розглядаючи жертву. Чомусь йому ставало моторошно. Він не міг зрозуміти, вона відьма або божевільна, якій спало на голові погуляти по нічному лісі.

- Іду я в сторону фіордів, що це взагалі було?