Глава 7: Війна почалась

Він прийшов до тями з приходом перших променів і тут же провів пальцями по шиї.

"Укусу немає, це добре" - промайнула думка, бо у цих землях та йому світу, можно очікувати чого завгодно.

Голова страшенно боліла, а вдалині за вікном чути лайку селюка.

Він встав і почав одягатися. Одяг неабияк порівняли, ще сильніше, ніж була спочатку, та й від самого чоловіка тхнуло як від старої свині.

- Квінта, ти де? - запитав він, вийшовши з кімнати. Озирнувшись зрозумів, що її немає в будинку. Лайка на вулиці ставала все сильніше і сильніше. Антоніо пішов на звуки натовпу. Там серед селянських хатин і іншого люду, він побачив її. Вона схилилася над понівеченим тілом і чіпаючи його руками, оглядала. Кишки були вивернуті назовні, а кров стікала по розірваній сорочці. Дівчина палицею копирсалася в його нутрощах.

Він з огидою відвернувся свій погляд.

- Це Мантикора, я майже впевнена.

- Так що за напасть, то дракон, тепер мантикора, - обурився хтось із селян.

- А що воно таке?

- Мантикора? Це чудовисько схоже на лева, тільки з крилами, - потираючи руки, пояснила вона.

- Стривай, здається я бачив цієї ночі силует лева далеко.

- В такому разі немає сумніву, це рук справи Мантикори.

Він бачив перелякані обличчя селян, вони перешіптувалися між собою, з жахом розглядаючи тіло свого родича.

- Гаразд Антоніо, пішли до хати, - сказала дівчина і попрямувала геть. Він кинувся за нею.

Позаду пролунали крики якоїсь жінки.

- Ормар, помер, що вона з тобою зробила, боже правий.

Квінта увійшла в будинок і стала збирати речі, які були акуратно розкладені в шафі.

- Куди це ти?

- Тобі ж до фіордів я права?

- Так, ти що їдеш зі мною?

- Так вирішила скласти компанію, в селі знову лютує Мантикора, приблизно раз на місяць він виходить на полювання і забирає одного-двох подорожніх. Тобі дуже пощастило, на село вона нападає рідко, а ось на тракті її зустріти сам Бог велів.

За його тілу пробігли мурашки, він усвідомив який долі йому вдалося уникнути.

- Я вдячний тобі, за те що ти дала притулок. З чого таке милосердя?

- Пізно ввечері я поверталася додому, побачила тебе і згадала що тут лютує це чудовисько. Я зрозуміла, якщо не покладу допомогу, вона тебе з'їсть.

- Ось тільки дивно, не хотів говорити при людях, але у твоєму домі, я бачив клаптик вовни.

- Де? - з усмішкою запитала дівчина.

- Ось, наприклад, - вказав він рукою.

Він глянув туди, в її очах засяяло світло, клаптик вовни ніби розчинився.

- Де? Не бачу, - промовила вона.

- Нічого не розумію, тільки що тут була.

- Не маю уявлення, але шерсть Мантикори цілком могла у мене залишитися, як я вже говорила раніше, я лікар, і кожен раз коли чудовисько нападає на моїх земляків, мені доводиться їх лікувати, ну це в разі якщо вони пережили зустріч. При контакті з твариною цілком на їхньому тілі могли залишатися шерсть.

Його не покидала думка, що прямо перед ним стоїть Мантикора. Її хитра посмішка, шерсть на підлозі, яка ніби за наказом зникла, все це наводило на ще більші підозри. Він уже пошкодував, що розповів їй все це.

"Раптом він не спроста зібралася зі мною їхати, навіщо їй це?" - ця жахлива думка відвідала його голову.

- Гаразд, я готова. Мені потрібно до графа фіордів, в минулий раз, коли нас турбував дракон, він надіслав до нас загін правоохоронців, які стерегли наше село, і оголосив нагороду за голову чудовиська.

- Ну і як?

- Так прийшов якийсь маг, убив дракона і забрав нагороду, ось тільки я боюся цього разу більше нагороду не оголосять.

- Чому це?

- Зрозумій, Мантикора це не дракон, та вона має крила, але не стискає вогнем. Як завжди, скажуть, розбирайтеся самі, ну я спробую хоча б домогтися кілька вартою, для нічних чергувань.

Вони вийшли на вулицю, сонце було чи не в зеніті, а навпроти будинку стояла стайня в грязі якої він розгледів сліди дуже нагадували відбитки лева.

- Стрибай на коня, - вигукнула вона, відв'язавши її від стовпа.

Дівчина залізла на неї, після чого подала руку йому.

- Зазвичай я подаю руки дамам, мабуть, й на цей раз обійдуся без допомоги слабкої статі.

Вона посміхнулася у відповідь. Він став підійматися на коня, але раптом щось пішло не так і він зіслизнув з кобили та плюхнувся прямісенько в бруд. Перед обличчям виднівся свіжий слід Мантикори, в відображенні якого, він побачив обличчя Квінтісенси.

- Правда дивно? Вода наче віддзеркалює наші особи, - з усмішкою промовила вона.

Чоловік встав повністю забруднений, від голови до ніг. По туниці та обличчю стікав свіжий бруд.

- А ти так навіть нічого. - посміхнулася вона. - Не видно твоєї сумної фізіономії.

- Мені варто було б помитися.

- Вибач, вода в будинку закінчилася, але нічого по дорозі є озера, в ньому справиш все потрібні, лізь на коня.

Вона знову заскочила і сівши на сідло, подала йому руку. На цей раз він прийняв її допомогу і видерся нагору.

- Тримайся за мене, тільки міцніше, - вигукнула вона і тут же смикнула за поводи. Кінь з вереском помчала. Він міцно стискав її за талію. Було ніяково, він не так вихований, та й релігія не дозволяла хапати першу попалася дівчину за пишні стегна.

Вона мчала крізь село, де з усіх боків, сільські баби розглядали неохайний вигляд чоловіка. Дівчина мчала швидше вітру, від чого він притулився до неї, так щоб не злетіти.

- А як же ти? Я неабияк забруднив твоє плаття, втупившись брудними руками в її боки закричав він.

Пориви вітру заглушали його голос, але вона вловивши його слова, відповіла.

- Позаду тебе до коня прив'язаний в'юк, в ньому лежать мої сукні та інша одяг, так що не переживай.

Вони мчали оточені мальовничими лісовими красотами. Вдалині виднівся фіордів, а зліва схил відкрив перед ними чудове озеро, оточене соснами.

- Ось і приїхали, - промовила вона, роздумуючи де зручніше прив'язати коня.