Глава 5: Ніч у лісі

Він прийшов до тями на світанку, з першим проблиском сонячних променів. Десь біля вуха гули комарі, по підлозі повзали щури, а з таверни долинав не дуже гучні голоси. Це пияки прибули сюди, щоб похмелитися після вчорашньої гулянки. Ех як вчора вони кричали, не даючи заснути бідному Антоніо.

Чоловік встав, хотів уже було за старою звичкою почистити зуби, але згадав, що в цьому світі в простих трактирах це робити не прийнято, та й місцевий люд навряд-чи знає про це просте правило гігієни. Цілком можливо королі, графи, чарівники цим займаються, але такого рівня він ще не доріс.

Антоніо вже одягався як раптом, хтось постукав.

- Хто там? - уточнив він застібаючи ґудзик на сорочці.

- Летерье, господиня цієї таверни, тобі поїсти принесла.

Він відчинив двері і взяв під ніс з рук цієї жінки, на вигляд середнього віку, з її рота смерділо цибулею, а в повітрі запахло вареної картоплею і м'ясом.

Насамперед він звернув увагу на убогість сніданку: Кілька шматочків картоплі, шматок м'яса середнього розміру, ріпчаста цибуля і шматок хліба. Він подякував господині, після чого закрив двері і сівши на ліжко став черпати з тарілки.

Як і очікувалося, їжа була солона, що свідчило про те, що господиня економить на відвідувачах.

- Стара карга, за такі гроші сніданок можна було і пристойніше годувати, - прошепотів собі під ніс і почав їсти те що є.

Закінчивши трапезу він зібрав свої речі і спустився вниз. Ні світ ні зоря, а таверна вже була забита місцевими пияками. В кутку стояв менестрель, який грав на лютні і з запалом наспівував балади. Біля багаття, що стояв в самому центрі залу зібралися погрітися воїни. Крім полум'я гріючись ще добрим хмелем. І ділилися своїми думками один з одним.

- Їх вабить краса дівоча, а потім з'їдає страшна левиця, уявляєте? - почувся голос якогось чоловіка біля багаття.

- Та що ти брешеш? Знову свої байки труїш?

- Ні, я ось тільки чув цю історію, на дорогах зараз неспокійно, справа йде до війни.

Антоніо підійшов до стійки трактирниці, після чого звернувся до неї.

- Міс Летерье.

- Ой як приємно, ви мене засмучали, - чи не почервонівши, сказала вона, вона вмить подобріла, її злісне обличчя немов розсіялася і зійшла усмішка. - Мене перші в житті назвали міс, ви так люб'язні. Чого вам треба?

- Я поспішаю в фіордів, ну бо я не місцевий, тому тутешніх доріг на жаль не знаю.

- Як вийдеш з містечка, йди вперед, через кілька кілометрів буде розвилка, тобі на право мій милий.

- А якісь автобуси ходять туди? - він сам зрозумів що сказав дурість, але слово не горобець.

- Що? Які автобуси? - здивувалася жінка, дивно на нього глянувши. - Це щось пов'язане з драконами?

- Драконами? - здивувався він, тільки цих тварюк він тут не бажав побачити.

- Та ні, наш народ називає так візників, - викрутився він із ситуації.

- На виїзді з міста зазвичай стоять візники, тільки до Вінарту не сідай, він п'є в дорозі міцно, а потім свої дурні пісні співає.

- Що такий противний? - посміхнувся він.

- Це тобі ще пощастило що ти чоловік, до дівчат він, починає приставати, як тільки вип'є, але я його швидко ставлю на місце, негідника такого.

- Ех, буду сподіватися, що там є інші візники, як він хоч виглядати?

- Бородатий рудий фіорд, середніх років на вигляд.

- Я врахую, - промовив Антоніо, після чого попрямував до виходу.

- Ти ще заходь красунчик, якщо холодно стане, у мене завжди тепло, - сказала вона йому вслід.

На вулиці його зустріли дикі пориви вітру та свіже повітря. Як і раніше земля була мокрою і навколо виднілися калюжі. В бруду під таверною лежав якийсь завсідник, якого в нерівній боротьбі все ж здолала горілка. Антоніо неквапливо йшов в сторону воріт, як раптом, почув крики якогось чоловіка.

- Король близько, король близько.

"Ось тобі й маєш, невже доведеться побачити монарші пики" - подумав він про себе, після чого вийшов за ворота і побачив вдалині, як по лісовій дорозі мчала карета оточена десятками вершників.

На замковій вежі пролунав дзвін.

З усіх будинків виходили люди, навіть пияки виповзали з таверн. Всі будувалися по обидві сторони утворивши живий коридор.

Найкрасивіші дівчата стояли в перших рядах і тримали з квітами кошика в руках. А місцеві барди, тримали напоготові свої інструменти.

Королівський обоз стрімко увійшов в місто. Десятки коней тут же витоптали траву, змітаючи її на своєму шляху. За крики: Віват Королю, Слава королю Піраценту! - Люди стали розкидати квіти прямо перед проїжджаючими возами. На каретах і в руках солдатів виднілися прапори і зображенням чорного вовка не сріблястому полотні. Кожен другий лицар мав шолом у формі вовка. Менестрелі стали награвати героїчні балади про славного короля.

Пронісся немов вітер через все місто, королівський ескорт стрімко попрямував в сторону замку.

Не минуло й хвилини, як народ стрімко став розходитися хто куди, на землі залишилися лише розкидані квіти та ще тепер сплячих пияків стало більше, вони хропли в багні не звертаючи ні на кого уваги.

Відразу ж за королівським конвоєм, в місто в'їхала візок. На ній крім сім'ї селян які прибули сюди, сидів той самий бородатим рудий фіорд.

"Ну що ж мені так щастить?" - подумав Антоніо, але все ж вирішив підійти до нього.

- За два Драценарія діставши до фіордів?

- Смішний? - промовив він, після чого сплюнув на підлогу. - За такі гроші я тебе тільки пів шляху провезу, якщо цікавить, то поїхали.

- Ну іншого виходу у мене немає, - сказав він, і передав монети йому. Антоніо стрибнув на візок.

- Ось гарненька! - промовив він, з його рота явно пахло горілим цибулею і спиртом, воно й не дивно, типовий візник.

Антоніо сіл на колючу солому.

"Та вже це не шкіряне крісло нового мерседеса, але на що не підеш, заради того, щоб послужити Господу!" - промайнула думка.