Пролог

Над похмурим чаклунським лісом згущався туман, в якому єдиними джерелами світла були лише місяць і чиїсь очі вдалині.

Голосно брязкаючи обладунками, дрімучими хащами крокував натовп лицарів з хрестами на грудях. Холодний вітер обдував їх обличчя і розвівав волосся, немов пшеничні колоски. В очах воїнів читалося занепокоєння і не дарма - арешт відьми заняття небезпечне.

В одній руці вони тримали мечі, а в інший смолоскипи.

Було так тихо, що не чулось навіть співу птахів, ніби вимерли вони всі або покинули це прокляте місце. Тільки голоси інквізиторів і їх лицарів лунали на всю округу:

- Лийся пісня, лийся криком, лийся кров'ю з очей, - співали інквізитори заводячи натовп, якому належить битися з відьмами.

- Лийся пісня, лийся криком, лийся кров'ю з очей, - повторювали лицарі.

- Бийся серце, бийся голосно, бийся як в останній раз.

- Бийся серце, бийся голосно, бийся як в останній раз.

- Посох мій криваво-чорний, ним я відьму знайду.

- Посох мій криваво-чорний ним я відьму знайду.

- Через похмурий ліс Флавійскій за тобою я йду.

- Я інквізитор, я покликаний вбивати, все породження, темряви я обраний спалювати, я вибір зробив і ось моя відповідь: я оголошую полювання на відьом.

Прокрокував через лісисту місцевість, вони вийшли на галявину. Перед ними розтікався озеро біля якого під покровом місяця, і вкрите туманом, знаходився старий маєток. Вони милувалися природою і намагалися розгледіти будинок вдалині. Раптом пролунав пронизливий і тонкий крик, він підбадьорив усіх присутніх, сонні лицарі ніби прокинулися.

- Нам туди, - вказав рукою інквізитор, після чого він став рухатися через болотисту місцевість. Чоботи буквально загрузли в багнюці, загін ледь пробирався. З топей стирчали залишки тварин і людей. Черепа, кістки і навіть цілі скелети засіяли ці землі.

- Як ці відьми живуть тут? Одні болота та сморід, - невдоволено гаркнув хтось із лицарів.

- У них же мітли, а ти думав вони тут ходять? - розсміявся воїн.

Вони підходили все ближче і ближче.

З боку маєтку доносився жіночий сміх, танці та пісні.

Старовинна будівля була оточена болотистою місцевістю, сюди насилу можна було дістатися навіть маючи витривалого коня.

У якийсь момент вогнища навколо будинку погасли, і сміх припинився.

- Щось не подобається мені це.

- Не бійся лицар, грамота на арешт відьми у нас, наше завдання привести її на суд Божий.

- Але там вона не одна, - заволав лицар, стискаючи меч в руці. Не минуло й хвилини, як тиха ніч перетворилася на справжній жах. Раптово почався дощ з грозою. Ураган збивав чоловіків з ніг. Вода обливала їх стукаючи по холодним обладункам. Все навколо покрилося туманом. Видимість впала до мінімуму, вони ледь могли розгледіти що-небудь на відстані витягнутої руки.

- Ми недорахувалися двох лицарів, де вони?

- Я думав мені здалося, - він обімлів, йому було складно вимовити навіть слово.

- Говори лицар, зберися.

- Вони потягли їх у болота, їх особи подібні жаху, Ваша Святосте, нам їх не здолати.

- Що за напасть? - пролунав чийсь голос з-під закритого забрала.

- Це промисел відьом, всім встати в кільце будемо тримати позиції, що не підпустимо тварюк, - скрикнув Антоніо.

Воїни стиснулись в щільному кільці, і стали чекати атаки.

- Ми воїни Христа, нині ж боремося за віру праведну, захисти нас Боже від сил зла, і упокій душі полеглих братів наших, - проговорили в голос чоловіка в червоних плащах.

Інквізитори дістали хрести з кишень і почали читати молитви, намагаючись, захиститися від відьом. Сильний вітер направляв на них струмені дощу, обливаючи з ніг до голови. Зриваючи капюшони.

Навколо них посилювалися голосу, лицарі ледь трималися на ногах, ніби хтось проникав в їхні голови, і намагався звести з розуму. Вони були готові впасти на коліна і здатися на милість відьмам, але щось тримало їх. Інквізитори продовжували молитися все голосніше і голосніше. Вітер почав стихати. Дощ вмить закінчився. Туман розсіявся. Вони озирнулися, навколо була пустка, лише похмурі болота і будинок далеко. З вікон якого на них дивилися десятки очей.

- Ух здається відбилися, слава Богу, - струшуючи воду з голови, і важко зітхаючи, промовив Антоніо.

- Що тепер? - уточнив якийсь інквізитор.

- Продовжимо проводити арешт, їм не впоратися з гнівом Господнім і силою молитви.

У цю саму мить в кільце лицарів потрапила блискавка, відправивши двох з них на той світ. Решта з жахом розлетілися, впали, примкнули до брудної землі.

- Матір Божа, - вигукнув хтось із лицарів, холодний піт та бруд виступили на його обличчі. - Так це ж злісні відьми, взяти їх живцем.

Десять лицарів кинулися до маєтку, насилу пробираючись через густий бруд. Інквізитори йшли за ними. І знову пролунав удар блискавки на цей раз упав святий отець. Його трясло не по-дитячому, він кричав що було сил.

- Торен ... Господи, за що? - скрикнув Антоніо, кинувшись до нього.

Він став трясти його тіло і перевертати.

- Біжи Антоніо, - прошепотів старий, з посмішкою на обличчі.

- Ні, я тебе не покину.

Раптом позаду пролунав сміх. Він обернувся і побачив вдалині відьму, в чорному вбранні, вона зняла капюшон, показавши своє обличчя. Яке було знайоме молодому інквізитору.

- Мілатресс, за тобою то ми та прийшли.

- Як поживає твій друг інквізитор? Думаю другого удару він не переживає, - вигукнула відьма і завдала удару блискавкою по Торену.

Антоніо виставив хрест перед собою і закрив одного від розряду. Струм пройшовся по його тілу, і ніби вібравшись в розп'яття поглинув всю руйнівну силу.

- Взяти її, - вигукнув він.

Ті лицарі що залишились стояти на ногах, безстрашно кинулись на неї. Відьма вбивала одного за іншим. Воїни падали і болото тут же поглинало їх тіла. Коріння дерев за наказом відьми хапали лицарів і топили. Сталевими мечами вони намагалися зрубати їх і вирватися з полону, але все було марно.