Зустріч

Луа на величезній швидкості збочила до селища. З під колес на всі боки летів гравій. Анн натиснула на кнопку склопідйомника й насупилась.

— Де ти права купувала? — запитала вона.

— Тобі там не продадуть, — уїдливо відповіла Луа, не відволікаючись від дороги. — Куди тепер?

— Тут праворуч. Гадаю, ми можемо трохи скоротити шлях, якщо ти звернеш ліворуч на наступному.

Автомобіль поїхав далі. Анн роздивлялася крізь вікно доволі однотонний пейзаж: старі будівлі, огорожені сірим парканом; десь навіть стояли лавочки. Більша кількість будинків були покинутими.

— Ніколи не чула про це місце, — мовила вголос вона. — Хоча й народилася у Кіртнарі.

— Ми з Ліа були тут в дитинстві. Каталися на велосипедах.

— Аж сюди?

— Так.

— З Кіртнара?

— Ні, ми їздили у гості до друзів батьків. Вони мешкають недалеко у селищі. А сюди ми приїджали до місцевих хлопців, погратися в шпигунів.

— Звучить аж занадто мило для дівчини, яка намагалася вбити власну сестру.

— Мене трохи дратує твоє спокійне обличчя, — Луа міцніше стиснула кермо. — В тебе емоції бувають взагалі?

— Бувають. Але я не демонструю їх таким, як ти

— Пфф, та скільки завгодно.

Залишок шляху ці двоє проїхали мовчки. Група захоплення значно відстала, тому що дівчата зірвалися з місця одразу ж після дзвінка від Ліа. А оперативникам потрібен був ще час на підготовку. Автомобіль зупинився позаду сусіднього до потрібного будинку. Дівчата вийшли на вулицю.

— Нічогісінький паркан, — прокоментувала Анн.

— Знайома автівка, — Луа витріщилася на автомобіль Ріда, схований під деревом. — Але що він тут робить?

Це питання дуже сильно спантеличило дівчину. Вона ніяк не могла придумати логічну відповідь на нього.

— Ти хоча б стріляти вмієш? — запитала Луа.

— Нічого, що я розібралася із нападниками у лікарні? — відрізала Анн.

— Я не чула пострілів.

— Не хвилюйся, без тебе впораюсь.

Дівчата обійшли навколо сусіднього будинку, прогулюючись.

— Там можна залізти, — Анн вказала на хиткі дощечки паркану.

Одну з них вже хтось виламав. І тепер вона висіла, спокушаючи можливих грабіжників. Агентка підійшла до паркану й прислухалася. Хтось ходив подвір’ям.

— В мене інша ідея, — мовила Луа, прямуючи до воріт сусіднього будинку.

Анн попрямувала за нею. Луа підійшла впритул до калитки й підстрибнула, повиснувши на ній. Вона намацала рукою заскочку й посунула її убік.

— Сподіваєшся, що нікого немає вдома? – уточнила агентка.

— Гадаю, що якщо б тут хтось мешкав, наші викрадачі обрали б інше місце для утримання заручниці.

— Зазвичай людям байдуже.

— Згодна, — Луа потягнула калитку на себе й відчинила її.

У будинку вже давно ніхто не мешкав. Про це свідчила купа рослинності, що оповила собою ґанок та у деяких місцях сягала майже середини вікон.

Дівчина попрямувала убік величезного дерева. Анн ледве втримала рівновагу, послизнувшись на гнилій морелі. Луа підійшла ближче до дерева й озирнулася. Вона підстрибнула догори й спритно влізла на дерево, зачепившись за одну з гілок. Далі вона полізла нагору. Коли вона дісталася висоти сусіднього паркану, зупинилася, щоб огледітись.

Подвір’ям вешталось двоє озброєних автоматами чоловіків. Луа продемонструвала Анн два пальці.

— Щось мало, — мовила агентка й так само влізла на дерево.

Луа стала на товсту гілку й почала рухатись нею паралельно землі, намагаючись не шуміти. Вона майже дісталася кінця гілки й причаїлася у листі, чекаючи доки підійде один з вартових.

Чоловік, що явно не виспався, ліниво просувався територією, постійно поправляючи автомат за спиною. Він мало не спіткнувся об величезний камінь, що лежав на шляху, й щосили штовхнув його черевиком. Камінь не посунувся ані на міліметр. Ймовірно, то було не вперше. Відчепившись від брили, вартовий рушив уперед. Луа дочекалась, доки його товариш відійде на максимально велику відстань, щоб нічого не помітити й не почути, та спритно зістрибнула униз й одразу ж вирубила хлопця сильним ударом.

Анн зістрибнула на землю поруч й допомогла колезі відтягнути чоловіка подалі. Луа підійшла до діри у паркані й вказала на величезний капкан.

— Бачила? — мовила вона.

Агентка абсолютно без емоцій оглянула пастку.

— Зрозуміло, — Анн перевела погляд убік. — Щось занадто тихо. Ліа казала, що викрадачі вже знають, що вони тут не самі.

— Гадаю, вони не хочуть привертати ще більше уваги, — Луа блискавично пірнула за виступ у стіні, захопивши заразом й Анн.

З-за рогу з’явився другий вартовий. Дівчати дочекалися, доки той підійде ближче, після чого атакували терориста.