Хакери

Луа прочитала коротенький звіт, розглядаючи фотографії.

— Як бачиш, відбитків навіть забагато, — мовив Ріан. — Але жодного немає в базі. Ті, що вдалося впізнати, серед них більша частина належить знайомим Еда Майєрза. Навряд чи це вони вбили боса.

— Знайти б цих невідомих… З відбитками Анн Малсон порівнював?

— Ні. В нас зразків навіть немає.

— То зроби запит. В неї мали їх брати перед допитом.

В лабораторії з’явився Кей. Він жестом покликав до себе Луа.   

— Добре, Ріане, працюй, — вона вийшла з приміщення разом із хлопцем. — Що з обличчям?

— Поясниш мені, що це? — Кей продемонстрував Луа її телефон та жучка.

— Ого! Твоя сестричка поскаржилася, чи що?

— Ні. Я виявив хвилі від твого телефона в офісі. А моя сестричка увесь цей час гралася з тобою, спрямовуючи до жучка інші сигнали. Отже, ти навряд чи дізналася щось цікаве. Чому мені не сказала?

— Тому що ти б одразу почав говорити, що твоя сестра не заслуговує уваги. А я вважаю, що вона може знати, де знаходиться Ліа.

— Це неможливо… Добре, — Кей обійняв свою дівчину. — Я сьогодні відвезу її до Райноару. Спитаю напряму.

— Гадаєш, вона не збреше?

— Вона не очікуватиме на таке питання, тому шанс є.

— Добре, спробуй.

***

— Хто ти така? — Рід уважно вивчав поглядом дівчину, що стояла біля дверей. Їй було років зо вісімнадцять.

— Я до Ліа. Я її подруга.

Ліа почула знайомий голос і підійшла до дверей.

— Привіт, Мей, — привіталась вона. — Що ти тут робиш? Ріде, це Мей Амартс, вона сестра Кея. І моя подруга. Мей дістає для мене потрібну інформацію.

— То я увійду? — запитала Мей. — Чи так і будемо розважати сусідів?

Під посунувся, пропускаючи дівчину всередину. Ліа провела гостю до кухні.

— Я ненадовго, — пояснила Мей. — Запізнилася на потяг через Кея. Він виявив, що Луа підкинула мені прослушку, та приїхав розбиратися. Обіцяв підвезти. Тому вирішила побчитись із тобою. Анітрохи не змінилась. Як рука?

— Майже як нова, — відповіла Ліа. — Вчуся керувати заново. Дуже незручно. На відновлення треба багато часу.

— Ти передала Анн флешку?

— Так.

— Що, якщо в неї виникнуть проблеми? Луа може ув’язнити її.

— В неї немає на це підстав.

— Вб’є?

— Це буде занадто нерозумно. Я ж жива.

— В якомусь сенсі, ти маєш рацію. Але твоя сестричка останнім часом діє занадто необачливо.

— Натякаєш на прослушку?

— Угу.

Рід підійшов до столу та обперся об нього ліктями.

— То це ти повідомила, що в мене на виробництві з’явився шпигун? — поцікавився він, дивлячись на Мей.

Хлопець у своїй улюбленій манері підсунувся занадто близько.

— Я, — відповіла Мей.

Здавалося, її взагалі це не хвилювало.

— І як ти про це дізналася? І хто він?

— Імені я не знаю. Знайшла інформацію на форумі. Він хотів скористатися з послуг мого знайомого і не заплатити.

— Якого виду послуги?

— Влаштувати переполох на твоїх рахунках. Гадаю, тобі треба якомога швидше цим зайнятись.

— Якщо це не жарт.

Хлопець посунувся назад й почав щось клацати у телефоні.

— Тримай, — Мей простягнула Ліа якусь сумочку. — Тут кілька девайсів, які можуть тобі знадобитись. Нічого особливого, але поштою було б довго.

— Дякую.

Телефон хакерки завібрував. Вона подивилась на екран і усміхнулась.

— Це Едон, — пояснила вона. — Я тобі про нього розповідала.

Вираз обличчя Ліа змінився на задумливий. Вона намагалася пригадати, кому належить це ім’я.

— Едон Ріото, — нагадала Мей. — Він з Денаї, з ССД. Я познайомилась із ним у школі, коли їх загін приїжджав до нас у справах. Вони виступали у нас.

— А, згадала! — мовила Ліа. — Але мені здавалося, що в нього інше ім’я.

ССД — сили самооборони Денаї, сусідньої країни, військовий загін.

— У нього є брат-близнюк, — додала Мей.

— Це не той, що псих? Цей Едон?

— Ні. В нього синдром РЕзет. Це не психічне захворювання.

Синдром РЕзет — порушення в організмі, при якому людину зводить з розуму вигляд кривавих ран, доводячи до агресії.

— Обережніше з ним, — зауважила Ліа.

— Не хвилюйся, все в порядку. До речі, найголовніше — твоя сестричка вирішила відмінити напад на голову. Розумне рішення.